Старожилка Гавареччини

У свої 87 баба Ярослава має добру пам'ять і ще рубає дрова

У селі Гавареччина на Львівщині Ярославу Антонів називають старожилкою. Якщо комусь потрібна інформація, місцеві мешканці радять звертатися саме до цієї бабусі. У 87 вона має добру пам'ять, усюди встигає, навіть ще сама дрова рубає. Хоча на життєвому шляху пані Ярославі довелося пережити чимало - були й в'язниці, і заслання. Адже у 1946-1947 роках із Гавареччини на Сибір вивезли півсела. Тут активно діяли українські патріоти, борючись за волю України, то в прихильному ставленні до них енкаведисти підозрювали чи не кожного селянина. Так склалося, що у зловісний тюремний товарняк потрапила і Ярослава. Однак їй, на відміну від багатьох односельчан, пощастило повернутися додому.

"Сталева" жінка з ніжними руками

Хата Ярослави Антонів стоїть на крутому узвишші. Як жінка сюди добирається у свої літа, можна тільки дивуватися. На мої роздуми вголос наша героїня, яка саме годувала курей на подвір'ї, лише розсміялася.

- Ось, як бачите, ще господарку маю, - каже моя співрозмовниця. - Сама і город обробляю, і воду ношу, а як треба, ще й дров нарубаю. Колись про мене у селі казали: "Не жінка, а справжня сталь". Я могла і мішок картоплі піднести, і дерево зрубати -- дуже сильна була. Часом навіть чоловіки дивувалися. Та й зараз на здоров'я не скаржусь. Мабуть, це мене важка праця так загартувала. Наше покоління пережило не те, про що тепер пишуть у шкільних підручниках. Інколи приїде онука, розповідає, а я їй кажу - того, що у школах учать, не хочу слухати. Але є Бог на світі, помалу правда відкривається.

Її заарештували 1947 року, а повернулася із Сибіру, коли вже Сталін помер. Молоді роки минули, довелося одружитися із вдівцем. Своїх дітей у Ярослави Антонів не було. Однак не розчарувалася - звикла завжди бути у русі й разом із людьми.

"Колись на селі було гамірно і весело..."

Попри поважний вік, бабуся Ярослава переймається проблемами Гавареччини. Розповідала, що за її молодості у кожній хаті було по троє-четверо дітей, а то й більше. А тепер... Що там казати, якщо 1995 року у селі закрили єдину крамницю, а "Просвіту" - ще раніше. До речі, колись місцеву школу і "Просвіту" селяни збудували за власні кошти. Ще за Польщі купили землю на церкву. Однак невдовзі розпочалася війна й усе пішло прахом. Ворожа бомба знищила покрівлю приміщення "Просвіти". Потім прийшла радянська влада, селян вивозили на Сибір. Нікому було дбати про село, все руйнувалося.

- Знаєте, - дивується бабуся Ярослава, - я дотепер багато у чому не можу зрозуміти сучасної молоді. Сьогодні наче всі вчені, але такі брутальні, спілкуються здебільшого лайливою мовою. У часи моєї юності було більше поваги і культури. Сьогодні молодь ходить відпочивати на дискотеки, ми ж збиралися на вечорниці. Брали дозвіл на їх проведення у районі, а потім увесь тиждень готувалися, запрошували хлопців із сусідніх сіл. Старші жінки посилали таких дівчат, як я, збирати у селі продукти. Потім з цього провіанту пекли пампушки, пироги, завиванці - готували "буфет". Забава відбувалася у читальні. Хлопці танцювали, а потім запрошували дівчат на чай із пампушками. Виручені кошти із "буфету" складали, а пізніше на сільському вічі вирішували, як їх використати: на читальню, школу чи церкву. Ні пива, ні горілки у "буфеті" не продавали. Колись у селі було гамірно, весело...

Свого часу відоме своєю чорною керамікою село Гавареччина було схоже на фабрику - не було хлопця, який би не був гончарем. Нині ж переважно кажуть, що, коли старі повмирають, тут буде пустка. Але бабуся Ярослава вірить - люди сюди ще повернуться.

Надія ШПАК