З усією певністю можна стверджувати: львівська вокальна формація "Піккардійська терція" - унікальне явище в сучасному українському мистецтві. Півтора десятиліття триматися на вершині успіху, при цьому постійно покращуючи художній рівень і використовуючи (за буквально поодинокими винятками) винятково акапельний (без інструментального супроводу) спів, розвиваючи таким чином традиції знаменитого українського багатоголосся - таке до снаги тільки істинним художникам. Нині на естраді з'являється щось подібне, але це лише копії - а вони, як відомо, завжди гірші від оригіналу.

Витончений смак, висока виконавська культура, вірність не моді, а музі - ось що таке "Піккардійська терція". Не випадково вона збирає аншлаги й овації у Львові, Києві та Донецьку, в Польщі, Німеччині, Італії, Канаді, США, Росії.

І теж закономірним було присудження цього року колективу (усій формації й кожному солістові зокрема) найвищої мистецької нагороди держави - Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Сьогодні гість газети "Україна і час" - художній керівник "Піккардійської терції", лауреат Шевченківської премії Володимир ЯКИМЕЦЬ.

П'ятнадцять років разом

- Пам'ятаєш, як усе розпочиналося?

- Ми завжди пам'ятаємо свій перший виступ. Це було 24 вересня 1992 року в актовій залі Львівського національного університету імені Івана Франка. Хвилювалися неймовірно - перший виступ на публіку! Після того співали там не раз, виступали на високих престижних сценах - як-от Палац "Україна" в Києві чи Великий театр у Варшаві, але той концерт пам'ятаємо, наче це було вчора.

- Це і вважається днем народження "Піккардійської терції"?

- Так. Тоді нас було ще четверо - Ярослав Нудик, Андрій Капраль, Богдан Богач і я. Незадовго до того ми, тоді юні студенти музучилища, задумали зробити свій оригінальний проект - спів а капела. Спробували - і, як бачите, вдалося. Трохи згодом до нас приєдналися Роман Турянин та Андрій Шавала. Звісно, "Піккардійську терцію" неможливо уявити без нашого менеджера Романа Климовського.

- Кого вважаєте своїми вчителями?

- Їх багато. Стисло скажу так: це найкращі взірці й представники музичного мистецтва. Завжди підтримував нас Ігор Білозір (світла йому пам'ять!) і ділом, і словом, нехай лаконічною, але напрочуд влучною і потрібною порадою. Закономірно, що в нашому репертуарі є його пісні - "Джерело", "Весільний марш", "Новорічна". Не забуваємо, як на першому нашому конкурсі (обласному відборі фестивалю "Червона рута" навесні 1993 року) нас підтримав заслужений артист України Мар'ян Шуневич. З ним і з музикантами його ансамблю "19 клас" Львівської філармонії й тепер підтримуємо найтісніші дружні зв'язки - і творчі, і людські. Багато дає нам спілкування з народним артистом України Павлом Дворським, легендарним ансамблем "Кобза" та його керівником, народним артистом України Євгеном Коваленком.

- П'ятнадцять років разом - це, скажу тобі, термін! Мабуть, різне траплялося на цьому шляху?

- Звісно, адже і в житті, і в мистецтві легких шляхів не буває. Були складні моменти, часом здавалося: все, вичерпалися, разом більше не можемо. Але минало небагато часу, і приходило усвідомлення: навпаки, не можемо один без одного, ми вже стали родиною. Ясна річ, у кожного з нас свої сім'ї, свої особисті проблеми, але "Піккардійська терція" - єдиний організм, а всі проблеми значно легше долати гуртом.

- До речі, трохи про особисте. У віці Ісуса Христа ти у колективі - єдиний неодружений...

- Що вдієш... Але це не назавжди! У Славка Нудика доньки вже студентки (до речі, Франкового університету). Найстарший серед нас Андрій Шавала, йому (невже?!) сорок один, наймолодший - Богдан Богач, він народився 1975-го.

На кожному концерті - тільки "живе" виконання

- Очевидно, за стільки років у вас виробилися якісь принципи, яким не зраджуєте?

- Ніколи не платимо за радіо- й телеефіри. І не тільки тому, що у всьому світі телерадіокомпанії платять авторам та виконавцям пісень (до речі, за чинним законодавством так повинно бути і в нас). Жодного разу не виступали в агітаційних концертах під час передвиборчих кампаній - за жодного кандидата, за жодну партію. Вже хоча б тому, що в кожного з нас можуть бути свої політичні симпатії. Ще один фундаментальний принцип - тільки "живе" виконання на кожному концерті. І, звісно, абсолютна щирість до публіки, стовідсоткова самовіддача. Тільки тоді це повернеться сторицею - переконалися давно.

- Ви багато гастролюєте і в Україні, і за кордоном.

- Ми їдемо на гастролі туди і тоді, коли нас запрошують. Якщо це закордонне турне, неодмінно вивчаємо і виконуємо пісні тієї країни і тією мовою, куди прямуємо. Загалом побували у дев'яти країнах світу.

- Можливо, якісь гастролі запам'яталися особливо?

- Вочевидь, це поїздка в Канаду 2001 року. Ми відлітали в Торонто з Києва із пересадкою в Лондоні 12 вересня і тому застрягли в аеропорту "Хітроу" британської столиці аж на три доби, оскільки всі трансатлантичні авіарейси були скасовані через відомі теракти в Нью-Йорку і Вашинґтоні. З великими труднощами і пригодами нас посадили таки в Лондоні на літак іншої компанії, бо ми катастрофічно запізнювалися на перший концерт, і в Торонто буквально з трапа літака побігли на сцену. Тоді ж побачили в "Хітроу" безпрецедентні заходи безпеки - під час догляду перед посадкою у пасажирів могли вилучити навіть манікюрну пилочку чи примусити роззутися, щоби перевірити, чи не сховане щось заборонене у підошві черевика.

- Володю, всі твої друзі й колеги, чимало шанувальників знають, що серед музикантів (і не тільки їх) маєш оригінальне прізвисько - Дональд. Чому саме так?

- Це було на першому курсі музучилища, ми щойно стали студентами. На першому ж занятті з фізкультури вчитель дозволив нам пограти у футбол. Я біг флангом із м'ячем і раптом хтось гукнув: "Дональде, дай пас!" Тоді я ще не був Дональдом, але пас віддав. Так і пішло.

- А чим є для тебе студентські роки?

- Неймовірним часом, який ні повторити, ні повернути не можна. Це вже згодом усе глибше усвідомлюєш: те, що не опанував студентом з різних причин (зокрема, через лінощі, безглузду звичку відкладати "на завтра"), вже не надолужиш, не наздоженеш. Самовдосконалення, прогрес мусять бути завжди, але щоразу на якісно вищому новому рівні.

Новий альбом з'явиться у травні

- Чим стала для "Піккардійської терції" цьогорічна Шевченківська премія?

- Це для нас і висока честь, і високий обов'язок. Також вбачаємо в цьому початок прориву визнання молодого покоління загалом. Щодо самої процедури присудження Шевченківським комітетом цієї нагороди, то зауважу, що ніхто нас не лобіював, не "штовхав", ми лише виконали необхідні формальності, надіславши у комітет потрібні документи.

- Чимало журналістів задає кожному з вас не зовсім коректне запитання: а як витратите грошову частину премії? Немов у Національній премії це головне, а з лауреатом більше немає про що поговорити...

- Коли вже зайшла мова про це, то повідомлю: частину винагороди використаємо на розвиток "Піккардійської терції", решту передамо на благодійність. Яку саме - не казатиму, бо ніколи не хизувалися доброчинством.

- І нарешті, коли "піккардійців" можна буде побачити і почути у Львові, зокрема на тій сцені, де ви "народилися"?

- Наразі завершуємо роботу над новим альбомом, який з'явиться, напевно, вже у травні. Він і складе основу нової концертної програми, з якою рушимо у турне Україною. Почнемо його зі Львова у вересні, приурочивши це до дня народження колективу.

Максим МІЩЕНКО