Становище українських аероклубів подібне до відомої пісні американських льотчиків часів Другої світової війни: "Летимо на чесному слові й на одному крилі..."

"Не можна купити відчуття, коли летиш... і на кілька годин стаєш володарем всесвіту" (Екзюпері)

У дитинстві і юності чимало моїх ровесників, які народилися у 50-60 роках минулого століття, мріяли стати льотчиками. А після 12 квітня 1961 року, коли Юрій Гагарін уперше облетів земну кулю, а космонавтика в тодішньому Радянському Союзі стала своєрідною релігією, бажаючих "відірватись від землі" було сотні тисяч.

Особливо рвалися в небо юнаки (до таких належав і я), які виросли поблизу аеродромів чи льотних містечок. Над нашими головами чи не щодня ревіли мотори літаків, а небо вкривалося білими квітами парашутів.

Але ми дорослішали, і доля вносила свої корективи. Із трьох класів випускників Городоцької СШ №2 тільки один юнак пов'язав своє життя з великою авіацією, решта ж стали земними "гречкосіями".

Але романтикам життя завжди дарує шанс хоч почасти компенсувати нереалізовані мрії. Звісно, якщо душа не зачерствіла, не запліснявіла від жорстоких реалій та буденності життя і далі прагне свободи вільного польоту й екстриму. До таких нереалізованих ікарів, які, у дитинстві начитавшись Екзюпері й Жюль Верна, мріяли долетіти до Сонця, зараховую й себе. І хоча не судилося стати літуном, іноді таки щастило. Коли траплялася нагода кудись помандрувати, то завжди з-поміж інших транспортних засобів обирав літак, останніми роками пострибав із парашутом, а також разом із досвідченими пілотами виконав фігури складного пілотажу - "мертву петлю" і "бочку".

"Цунів" - оаза небесних екстремалів

Отож, за якихось тридцять кілометрів на захід від Львова і за сім - від Городка, серед соснового лісу, на розкішному полі вже майже сто років розташований аеродром "Цунів" (створений 1913-го). Багатьох асів (наприклад, Петра Нестерова, Олександра Покришкіна і його супротивника німецького льотчика Еріка Гартмана) бачили ці столітні сосни і дуби на своєму віку. До речі, німець по завершенні кар'єри написав книгу спогадів, в якій аеродром називає "Чунів".

Цунівський аеродром створили як військово-тренувальний, а тому він так і не обріс мілітарною інфраструктурою. Відтак на злітних смугах його значно потужніших і недалеких сусідів - Черлянського і Стрийського військових аеродромах - після розпаду Союзу і геополітичних змін у Європі вже давно пасуться кози, а тут і далі гуркотять мотори літаків, з яких стрибають сотні юних, молодих і вже доволі підтоптаних екстремалів.

...Я телефонував керівникові Львівського авіаспортивного клубу Олександрові Гаврилюку декілька разів - а він усе ще літав. Нарешті "впіймав" літуна на землі і домовився про зустріч.

І ось я - на Цунівському летовищі. Восьма година ранку. Прекрасна суботня весняна днина. До польотів залишається година. Сашко приготував каву, і ми почали гомоніти про проблеми малої української авіації.

Співрозмовник розпочав із жарту, що для нього авіація важить навіть більше, ніж кохана жінка. В аероклубі у статусі спортсмена він - із 1993 року. Водночас закінчив Львівську політехніку. Із 1997-го - льотчик-інструктор. У 2000-му закінчив Кременчуцьке льотне училище, а з 2005-го - керівник аероклубу. Член збірної України.

"Україні авіація не потрібна..."

За радянських часів аероклуб входив у структуру ДТСААФ. Тут готували парашутистів для служби у десантних військах, а також учили літати тих юнаків, які вступали у льотні училища.

- Прикро, але Збройні сили України від послуг аероклубів відмовилися, - гірко констатує Олександр. - Так виглядає, що Україні, на відміну від, наприклад, Росії, авіація взагалі не потрібна. У наших північних сусідів держава фінансує аероклуби за найвищим розрядом, а нас же їх покинули напризволяще. Українські аероклуби входять у структуру Міністерства молоді та спорту на так званому дотаційному пайку. Це означає, що коли є якийсь надлишок грошей, то й нам щось перепаде. Причому виділять ці "крихти" дуже специфічно. Ми всі тут в аероклубі на посадах... охоронців і отримуємо мінімальну зарплатню - у межах 515 гривень. Виживаємо завдяки спонсорській допомозі льотчиків-спортсменів, які у нас літають, а також від грошей, які отримуємо від приватних пілотів.

Так, це правда, що останнім часом дуже багаті люди, маючи приватні літаки, сідають за штурвали, а не гріють пуза на Багамах чи Канарах, програючи гроші в казино. Вони витрачають їх тут, на Цунівському летовищі, знімаючи стреси й отримуючи величезне задоволення. У цунівському аероклубі таких майже двадцять осіб. Із них троє мають приватні літаки.

- Щоби навчитися літати, - продовжує Олександр, - потрібні чималі фінанси. Адже година навчання у нашому аероклубі коштує 200 умовних одиниць. Якщо у вас приватний літак, то ця година вам коштуватиме вже до 1 000 доларів, оскільки, крім численних витрат на паливо, потрібно і за запчастини заплатити, й виділити кошти за послуги авіатехніка. І ці витрати стосуються літаків класу "ультра лайт", які є дуже економними.

Ці люди, як і я, літають, бо "хворі" небом. Літають у нас і декілька жінок. Так, минулого року я випустив тернопільчанку Марію Галаган. Наш клуб фактично обслуговує шість областей. Щоби вилетіти самостійно, треба налітати з інструктором майже чотирнадцять годин. У програму навчання входять і так звані "шторки", коли кабіна літака закривається шторою, і льотчик має летіти тільки за показниками приладів. Цей дуже важливий елемент потрібно опанувати, щоби льотчик дав собі раду, коли літак потрапить у складні метеоумови при відсутності видимості горизонту і землі.

В аероклубі всі літаки ще радянського виробництва - ЯК-52, ЯК-18 і АН-2. Зараз в Україні літаків такого класу вже не виготовляють. Роблять у Харкові й Херсоні "ультра-лайти", злітна маса яких разом із паливом і вагою льотчика становить лише 450 кілограмів.

Запитую Олександра, як виглядає вітчизняний авіаційний спорт порівняно з іншими країнами. Льотчик каже, що ніяк. "Бо як він може виглядати, -відповідає він, - коли держава не спроможна профінансувати підготовку навіть чотирьох льотчиків-спортсменів? А для цього потрібно не так багато - дати їм політати три-чотири рази на два тижні, закупити чотири куби авіапалива. США, Німеччина, Франція, Італія, Англія можуть собі дозволити тримати пілотажні групи на бойових чи навчальних літаках".

"Українські соколи" склали крильця

І все ж донедавна Україна мала унікальний елітний загін "Українські соколи". Мала, поки був полковник Росошанський. Та він пішов на пенсію няньчити внуків, і "Українські соколи"... склали крильця. А це ж був престиж держави. Вперше "Українські соколи" з'явилися у небі 2000 року. В групі було лише шість льотчиків екстра-класу. Базувалися вони в Кіровському поблизу Феодосії. Таких груп, як "Українські соколи", в світі існує всього п'ять - по дві в Росії і США. Створив групу і керував нею полковник Віктор Росошанський. Групу замислювали як школу вищої льотної підготовки. При плановій ротації у ній льотчики повинні були повертатися у військові частини і передавати накопичений досвід молодим пілотам. Але за п'ять років існування групи ротацій в ній так і не було.

Зараз більшість дітей мріють стати бізнесменами, юристами. А хто піде вчитися на токаря чи механіка? Хто хоче стати пілотом? Ось вам і відповідь про престиж професій. То яке майбутнє нас чекає при таких пріоритетах? Країна перетворилася у великий базар. Я аж ніяк не хвалю колишній Союз, бо цей режим посадив у тюрму двох моїх дідів. Але тоді таки дбали про престиж країни, в тому числі й авіаційний.

Тепер хуліганять і в небі...

Декілька разів над своїм хутором я бачив повітряну кулю. Відверто позаздрив пасажирам цього дива і чомусь подумав, що вона стартувала саме з Цунівського аеродрому. Однак Олександр заперечив. Виявляється, у них не було і немає повітряних куль. А літають на них, як він висловився, "повітряні хулігани", які ні з ким не узгоджують свої польоти. А в нас, за його словами, стільки всього "нашпиговано", що літати взагалі важко. Це і Львівський аеропорт, і аеродром в Калинові...Отож, без узгодження підніматися в небо вкрай небезпечно.

Олександр розповів, що у багатьох європейських країнах створили "клас Джі". Це означає, що ви можете літати куди завгодно, не повідомляючи нікого. Головне - не заходити у заборонені зони, а це міста й аеропорти. Нижче трьохсот метрів над скупченням людей (понад п'ятнадцять осіб) літати не можна. Льотчик також мусить мати "аіп" - збірник усіх аеродромів і заборонених зон тієї країни, над якою він літає.

Олександр "просвітив" мене і в інших питаннях непростого життя малої української авіації. Виявляється, що аеродром у Цуневі входить у зону Львівського аеропорту. Саме тому вони узгоджують свої польоти з диспетчерською службою останнього. До державного кордону можна підлітати тільки на 25 кілометрів. Тож без дозволу Генштабу ЗСУ цунівські літуни навіть над Судовою Вишнею не мають права помахати крилами.

...А рекетують - на землі

Два роки тому приїхали бандити із Києва і погрожували фізичною розправою начальникові аероклубу та його дітям, аби він віддав 97 гектарів землі, на які аероклуб має акт про право довічного користування. На київський аеродром "Чайка" також "наїжджали".

Це в іншій країні можна шукати правду в Президента чи прем'єр-міністра. У нас же кожен клерк, від якого залежить дати чи не дати якийсь дозвіл, дивиться, чи приніс ти йому куферок грошей. Адже живемо в Україні...

Мирослав ГРЕДІЛЬ