Родина з вулиці Круп'ярської

9 травня 1945 року - переломна дата в історії людства

Десятки мільйонів життів забрала ця небачена всесвітня бійня, зруйнувала десятки тисяч міст, обездолила покоління людей. Вона ж розділила життя родини Любові Маркевич на український та американський світ.

...Жінка підійшла до огорожі зі смаком облаштованого особняка на вулиці Круп'ярській і завмерла. Защеміло серце. До горла підкотився клубок. Навіть на подвір'я ступити не наважилася. Будинок, в якому Люба прожила з батьками до 1944 року, змінився до невпізнання. Осучаснився. Лише квітник і клаптик городу перед обійстям залишилися такими, якими їх пам'ятала з дитинства. Отут вона бігала босоніж, отам цілувала тюльпанам жовтогарячі голівки. Й ожили спогади...

Пішки через всю Європу

- Збирай, Стефаніє, дітей. Негайно виїжджаємо зі Львова.

Дружина не промовила ні слова, лише пригорнула до себе малолітніх сина й доньку. Був 1944 рік. Місто бомбили. Стефанія та Михайло Маркевичі почали збирати в дорогу дворічного Богданчика і чотирирічну Любу. Наповнили торби такими-сякими пожитками, теплим одягом. Вони, як тисячі львівських родин, тікали якнайдалі від міста. Потяги тягнулися туди, де були неушкоджені рейки. Спочатку Маркевичі зупинилися в селі Підзвіринці, що поблизу Комарно. Звідти, аби вижити, шукали спокою в Європі - Польщі, Чехії, Австрії.

- Знаєте, що закарбувала війна в моїй дитячій пам'яті? - пані Люба всміхається вслід жінці, яка проходить повз нас із дитям на руках. - Пригадую, на моїх очах згасала стара жінка. Я запитала у тата: "Хіба вона може померти, якщо в неї є руки і ноги?" Розумієте, у війну я цілу Європу пройшла з батьками пішки. Кров, смерть, відірвані частини тіла вбитих людей -- таке страхіття тоді сприймала абсолютно спокійно. У моїй уяві мали помирати лише ті, кому бомбами відірвало руки чи ноги... У п'ять років я навіть могла відрізнити звук англійського літака в небі від американського чи німецького. А ще пригадую, як наприкінці війни бомбили наш потяг. Ось він зупиняється - і люди тікають до лісу. Тато і брат біжать разом із людьми, а мама залишається зі мною у вагоні. Вона ховає мене під лавку і накриває подушкою, щоби вберегти від кулі. Але через страшне ревіння літаків, їдкий запах вибухівки мені гаряче, і я вистрибую з-під лавки. Мама в паніці накриває мою голову подушкою і притискає до підлоги...

Утікачів розстрілювали...

По закінченні війни Маркевичі зупинилися у Південній Німеччині. Країну було поділено на чотири окупаційні зони, львів'яни опинилися у французькій. Особливо великі табори українців були в містах Реґенсбурзі й Міттенвальді.

- Мої батьки зупинилися у місті Вальдзи, - з пані Любою поволі рушаємо вузенькою дорогою на вулицю Личаківську. - Німці дали нам помешкання на горищі. Там я ходила до школи, добре навчилася говорити по-німецьки і по-французьки. Росіяни уклали договір із французами, ходили по українських родинах і казали: "Ми заберемо вас додому". Людей дуже тягнуло на батьківщину, та повернутися вони боялися. Ходили чутки: втікачів із України або розстрілювали відразу, або виселяли в Сибір. У Німеччині ми прожили до 1949 року. Потім для українців відкрилося "вікно у світ": Південну Америку, Аргентину, Перу, Бразилію, Венесуелу. Велику квоту дали США і Канада.

Українці відкривають...українську Америку

Пароплавом Маркевичі дісталися Бостона, а звідти - до Чикаґо, як каже пані Люба, в... український світ.

- Ми прибули у США з третьою хвилею емігрантів. Перша еміграція українців припадає на 1860-1918 роки. Друга тривала з 1918-го до 1939-го. Тож наші земляки-попередники вже збудували в Чикаґо українські храми, школи, друкарні, крамниці. Ті ж, які приїжджають у США від 1991 року, належать до четвертої хвилі...

Маркевичі не мали жодного цента. Спочатку фінансово їм допомагали Українське католицьке товариство, діаспора. Знайшли помешкання. Найважче було підшукати роботу за фахом, адже на чужину здебільшого поїхали інженери, лікарі, викладачі, професори. Стефанія Маркевич у Львові працювала в друкарні. Її чоловік Михайло за освітою був агрономом, в Україні займався продажем сільськогосподарських машин. Подружжя Маркевичів, як і тисячі їхніх земляків, не знали англійської мови. Тут, за океаном, їм пропонували лише фізичну роботу. Хто вивчив англійську, згодом працював за фахом. Решту життя тато пані Люби столярував, мама куховарила в їдальні, стояла за конвеєром на кондитерській фабриці.

"Україна буде вільною..."

Із пані Любою спускаємося на площу Митну. Жінка фотографує будинки старовинного Львова. Здається, вона придивляється до кожної кам'яниці.

- У дитинстві й у шкільні роки американці увесь час запитували, чи подобається нам США. Наша сім'я має чимало друзів серед американців, але забути мову Шевченка там неможливо. Бо живемо ж серед своїх українців (більшість - із Галичини), хоча й у двох світах - американському та українському. Забули рідну мову хіба ті, хто поселився в містах, де немає діаспори.

Вдома пані Люба часто чула від батька: "Україна буде вільною, Стефо!" Мама у відповідь ствердно кивала. Маркевичі відчували ностальгію за Львовом. Вони вірили: Союз розпадеться, і таки вдасться повернуться додому. Але не судилося.

До 1991 року подружжя могло приїхати до Львова як туристи, але путівки були надто дорогими. Та й представники діаспори, які відвідали Україну, переповідали: в "Інтуристі" розмови підслуховували радянські спецслужби.

"Мої діти й онуки розмовляють українською..."

За бесідою не помічаємо, як опиняємося на вернісажі перед Театром Марії Заньковецької. Жінка милується вишиванками, говорить щось приємне львів'янці, яка на очах у всіх вишиває рушник.

- У Чикаґо я одружилася з емігрантом-галичанином. Коли хтось із молодих хотів пов'язати долю з американцем, то українська громада бурхливо це обговорювала: "До якої церкви вони ходитимуть?! У якому дусі дітей виховуватимуть?!" Одиниці одружувалися з американцями. Щоправда, покоління моїх дітей усе частіше знаходять собі пару серед неукраїнців.

Троє дітей Любові Маркевич (художники Марко та Раїса, кінопродюсер Роксана) і двоє онуків (малолітні Уляна і Клей) розмовляють українською! Марко і Раїса одружені з українцями, а Роксана вийшла заміж за американця шотландського походження Грега.

- Грег, - каже пані Люба, - товариш мого сина. Сподобав собі Роксану, коли прийшов подивитися, як вона танцює в ансамблі "Громовиця". Вони побралися. Роксана відразу сказала йому, що майбутні діти розмовлятимуть українською. Щоправда, ім'я першій дитині мав обрати Грег. У 1990-их роках він із Роксаною був в Україні, і йому дуже сподобалося ім'я Уляна. Так і назвали мою онуку. Уляна говорить до батька по-англійськи, до нас - по-українськи. Грег потрохи вчить українську. Другий онук Клей також "двомовний". При хрещенні його одягнули в українську вишиванку і... шотландську спідничку.

"Наша російськомовна столиця..."

Моя співрозмовниця на мить зупиняється, дістає із сумки запрошення у Палац мистецтв на свою фотовиставку "Чорнобиль. Життя триває..." і дарує мені. Любов Маркевич давно захоплюється фотомистецтвом.

- Уперше я приїхала до Львова 1992-го, вела курси англійської мови. Відвідала родичів. Ми з братом Богданом 64 роки прожили в Америці, та добре знаємо історію України. Останнім часом навідуюся в Україну майже щороку.

Пані Люба зізнається, що відчуває мовну різницю у Києві та Львові. Раніше у столиці вона частіше чула українську мову, тепер - рідше.

- В університетах Києва зі мною розмовляють і читають лекції українською мовою, а між собою та зі студентами - чомусь російською. Дивно.

"Була війна, був Чорнобиль - життя триває..."

Любов Михайлівна показує американцям життя в Україні у живописі та фотографіях. Вона збирає учнівські малюнки, присвячені Голодомору, і виставляє їх. У листопаді твори продемонструє в Інституті модернового мистецтва у Чикаґо.

- Тут, на Львівщині, - каже пані Люба, - живуть мої двоюрідні брати і сестри. Там, в Америці - діти, онуки, могили батьків. Була війна... Був Чорнобиль... Життя триває...

Валентина ШУРИН