Графиня з Куткора

Чиновники не можуть знайти місця для творів Софії Караффи-Корбут

У селі Куткорі тепер Буського району Львівської області 23 серпня 1924 року народилася дівчинка, яку нарекли трьома іменами -- Софія-Роксолана-Романна. У чотири роки дитина уже вміла читати, а ще раніше взяла до рук олівця. Зростала і формувалась дівчинка у середовищі відомих людей: філолога та мистецтвознавця, родича за материною лінією Іларіона Свенцицького, митрополита Андрея Шептицького. Її хрещеним батьком був Іван Тиктор -- відомий галицький видавець, а матір'ю - соратниця Івана Франка Стефа Мазур.

Згодом дівчинка навчалась у школі сестер-василіянок, а опісля - в Інституті прикладного та декоративного мистецтва на факультеті живопису. Коли цей факультет ліквідували, на третьому курсі Софія переходить на відділення кераміки. Після здобуття вищої освіти працює на Львівській скульптурно-керамічній фабриці. Водночас молода художниця пробує себе у живописі та графіці, у чому найяскравіше проявився її талант.

У двокімнатну квартиру на вулиці Тернопільській у Львові талановита майстриня забирає зі села тітку Євгенію та маму. Вони й стали її першими помічниками і критиками.

Протягом 1961-2001 років у світ вийшло 60 книжок з ілюстраціями Софії Караффи-Корбут. Їх загальний наклад - майже 7 мільйонів примірників. Художниця ілюструвала класиків української літератури Шевченка, Франка, Старицького, Грабовського, а також своїх сучасників - Петренка, Малишка, Лучука. 1967 року у київському видавництві "Дніпро" вийшов сувенірний "Кобзар" Тараса Шевченка з її ілюстраціями. Видання відібрали для презентації українського книговидавництва на міжнародній виставці в Торонто. Книга здобула першу премію. За те, що художниця дружила із шістдесятниками, зверталась у своїх творах до заборонених у ті часи персонажів, її переслідували. Побоюючись за тітку і маму, Софія Петрівна почала вести дещо усамітнений спосіб життя. Не пускала до себе на квартиру майже нікого. Проте й далі жертовно працювала, хоча й мала проблеми з руками - давалися взнаки скипидарні фарби.

Свою спадщину мисткиня заповіла Василеві Вальку. Після смерті художниці він звертався до численних інстанцій, щоби майстерню Софії облаштували під музей. Але скрізь наштовхувався на глуху стіну. Спілка художників передала приміщення іншій людині. Пан Василь перевіз творчу спадщину графині з Куткора на тимчасове зберігання до себе на роботу - в обчислювальний центр обласного управління статистики. Ця тимчасовість уже розтяглася на одинадцять років. Василь Михайлович сподівається, що такий музей створять у Буську.

Надія ШПАК