Українців, які перетинають межу між державами, ставлять на облік

До 27 вересня включно всі громадяни України, які виїжджають за кордон, зобов'язані вносити у картки тимчасового обліку відомості про своє місце проживання. Втім, панікувати не потрібно. Таке "ноу-хау" буде чинним лише до виборів.
Але на території нашої держави мешкають тисячі людей, які перебувають на обліку все життя. Свого часу через їхні населені пункти, а заодно і долі, провели лінію кордону. У селах на Заході, Півночі і Сході України, що межують із сусідніми державами, побувала спеціальна кореспондентка "УіЧ".

Однією ногою - в Євросоюз!

Похилені хати, бездоріжжя, колючий дріт посеред села та зорана смуга землі. І солдати з автоматами. Кордон. Село Селменці, що у Закарпатській області, за Сталіна поділили так, що одна половина населеного пункту - в Україні, а інша - у Словаччині (нині в Євросоюзі). Кордон розділив не лише єдину вулицю села. Він покалічив людські долі, забрав у живих усе. Навіть мертвих.

По той бік - також Селменці. Їх називають Великі Селменці. Наші, відповідно - Малі. Колючий дріт між селом зняли. Тепер тут пішохідний перехід. Разом з ним Селменці отримали й дорогу. Місцеві мешканці називають її "смугою в нікуди". Кажуть, що перехід поділив село на "білих і чорних". Сусіди з Євросоюзу приходять у наші Селменці щодня, а українцям в їхні, ось так просто, - зась.

"Що вже покійна сусідка сліз пролила через той клятий кордон. У неї на словацькій стороні два брати, сестра і донька залишилися. Як братів ховали, то вона на дріт колючий падала. Молила солдатів, щоби дали попрощатися з братиками. Не дозволили. Так бідна й померла", - журливо вдивляється у сусідню державу баба Марія. Від її хати до хати словацьких Селменців - рукою подати.

"У 1945-му нас і розділили. Кордон встановили за кілька годин, і ніхто у людей не питав на те дозволу. Дівчинка наша, Ребуш, пішла до родини на той край села, а назад прикордонники не впустили. Так і залишилася у колишній Чехословаччині, а батьки - в Україні", - шлюбні обручки закоханих осиротіли назавжди по два боки кордону.

"Як солдат добрий, то дозволяв через дріт порозмовляти,
а як нелюдяний - автомата до грудей приставляв. Кого на чехах ховають, після церкви везуть під дріт. А ми вже зі свого боку до рову йдемо. Й отак усе життя: то на однім краю села, то на іншім плач під дротом стоїть. Ні син з батьком, ані сестра з братом не попрощаються", - все голови на цвинтар, що залишився на словацькій стороні, повертають. І смуток, і радість ділили під автоматами й колючою стіною розділені Селменці.

"Мій хресний Йожеф залишився на тому боці. Мені вже 60, хрещеного вже немає на білім світі, а я за життя й руки йому не потиснув", - каже селянин.

Щоби передати родині інформацію про те, що відбувається у їхнім розділенім навпіл селі, мешканці пішли на хитрість. Коли люди виходили на поле з обох боків, співом сповіщали свої родини про те, хто народився, у чиїй хаті весілля гулятимуть і хто на смертнім одрі лежить. Співали угорською, щоб солдати їхніх пісень не зрозуміли...

Словаки щодня ходять у Селменці. Їхні походеньки "безвізові". Українським селянам, аби потрапити до сусідів, потрібно на документ свиню продати. Словаки купують у нас хліб, пиво і цигарки. "З Вельки Капушан 15 кілометрів до Великих Селменців автобусом, а до Малих Селменців в Україну - пішки", - жартують. У словаків модний одяг, на устах усмішки і в очах немає туги. Запитую, як їм у Євросоюзі. Кажуть, що життя на тому боці кордону краще. Лише продукти дорогі. Втім, хоча й зарплати та пенсії високі, але й витрати великі.

Колись у Малих Селменцях хата коштувала копійки. Пішохідний перехід вніс свої корективи: за стару хижу вже просять 30-50 тисяч "зелених". Усе ближче до Євросоюзу...

До вбиральні - у Білорусь

Коли таксисти почули, куди їду, то обзирали мене, мов агента ізраїльської розвідки, а тоді назвали таку ціну, що вже я дивилася на них, як на ворогів народу. Тож трішки діставалася автостопом, а далі сердешний дідуньо на воза взяв. Зсадив мене посеред шляху і показав пужалном у ліс. Згідно з батіжком селянина і мапи в руках, я на правильному шляху. Волинь. Село Кошари. Позаду - Україна. Попереду і праворуч - Білорусь. Ліворуч - Польща. Прикордонна зона. На околиці села, під лісом, КПП прикордонників.

Старенький кошарівець повів мене до сільського "штабу", магазину, на нічліг прилаштувати. Та завідувачка крамниці, як справжня донька прикордонного села, винесла вердикт: "Це - не кореспондент, а шпійон". Благо, цього дня хліб завезли. Тож окрім продавця та прикордонників, тут були старожили як українських Кошар так і білоруських Ритиць. "Який шпійон? Маєте розум? Чи ж шпійонів не бачили? Дитя з дороги, втомилося. Ходи, переночуємо", - мої старенькі захисники зневажливо стукають ціпками об підлогу. Йду з бабою Ганною. Бабуся каже: "Повечеряємо і підемо в гості до куми у Ритиці". - "Бабо, а хіба можна? Кордон ж". - "Ая! Буду на їхні рови дивитися. Понакопували, трясця б їх узяла", - одказала.

Зі сорока хат села - половина пусток. Он у тій хаті, ближче до Білорусі, дід Федько самотньо доживає віку. В іншій - баба Поля, хіба що до курки заговорить. На краю села Марія живе.

"Ще рік-два, й нікому буде труни з хати винести. Весіль не гуляємо, сходимося хіба що на похорон і поминки. То й наговоримося", - старенькі поскладали натруджені руки, розповідають про своє життя-буття.

"У 1941-м не було ніяких кордонів... Голе поле і ліс стіною. У землянках та куренях жили. Хлібом ділилися, дівували разом, дітей хрестили. І ось: куми тепер білоруси, а ми залишилися українцями, -- все переводять розмову до "ровів", тобто до прикордонної смуги. - Бодай їх, з тим кордоном. По гриби чи ягоди йдемо - як зайці, через рови скачемо. І, як злодії чи шпійони, крадемося через ліс до дітей у Білорусію, а діти до нас в Україну. Хоч би стежку лишили. Чи ж ми не люди?"

Баба Ганна наварила картоплі й розлила у "наперстки" самогону. Хвалиться: кума з Білорусії принесла.

"Наші таможніки цілу ніч у кущах сидітимуть. Перевірятимуть, чи ви шпигун. Такі вредні. Йду до куми, а вони мені: "Заборонено - кордон". А що ж мені, летіти? До куми через ліс - півкілометра, а через таможню - 40. Я стара, кума стара. Все життя ходили, а тут "не йди", - сердиться.

Кошарівські дівчата виходили заміж за ритицьких хлопців. Кордон роз'єднав не лише країни, а й сім'ї. Та селян перекопаним ровом і табличкою "Стій! Державний кордон" не залякаєш. Лісові стежки з України до Білорусі травою не заростають. У білоруських Ритицях магазину немає, тож по хліб люди йдуть в українські Кошари. У Кошарах телефон один, і той поламаний, а в Ритицях - у кожній хаті. Як не підеш? Перетинають кордон не лише партизанськими стежками, а й підводами. Лісові дороги прикордонники перекривають деревами, а селяни підбирають їх на дрова.

На ранок баба Ганна вирішила провідати своїх товаришок. Шлях через село далекий, бабі важко, то ми навпростець - через кордони. Ще й кіт за нами поплентався.

- Нам хоч кордон поза городами провели, а Лук'янчукам взагалі через подвір'я. Ото кордон, аж кури сміються: хата в Україні, туалет і цибуля на грядці - у Білорусії. Якісь люди приїжджали, совітували їм вбиральню на Україну перенести. А чоловік Ольги, вже покійний, казав, що ліпше хату на Білорусію перетягне, бо там про пенсіонерів дбають, - баба знову підбиває мене йти до куми у Ритиці. Каже, їхні "погранці" вночі висиділися в кущах, то тепер сплять...

На танці - до Росії

За руїнами колгоспної ферми села Нова Боровиця, що на Луганщині, - державний кордон. Добре, що російська сторона, яка притулилася до України, така ж обдерта та зруйнована. І ферми такі ж, як у нас: вибиті вікна щирять. І землі бур'яном заростають. Хай і злиденна, та все ж - рівність. А то мали б з чого наші сусіди потішатися.

Як солдати за балкою рів копали, селяни з Тузлова, Боровиці та Леонова прибігали дивитися. Не кожен день таке побачиш: відкопують Україну від Росії. І Леоново заодно. Молоді спокійніше сприймали, їм що: за потреби рів перестрибнуть, а старі голосили, як над покійником. Чутки були, що відтепер до сусіднього Леонова лише через Москву діставатимуться. Та ще й візу треба. Де Луганськ - а де Москва! Ото й журилися. Бо ж там, вже за кордоном, залишилися батьки, брати, сестри, доньки зі зятями, сини з невістками, племінники, куми та внуки.

Українсько-російський кордон охороняє прикордонник Микола. Від чужих. Свої ходять вільно. Віднедавна дозволено.

- Ой, що тут діялося, як тільки рів прокопали. Солдати нікого не впускають. По обидва боки галас стоїть. Люди не сприймали того кордону. Сільрада одна на два села була. Молодь до одного клубу на танці ходила. Переженилося багато. Робота і тут, там. Та що говорити - жили всі, як в одній хаті. Ніхто ж не чекав, що рів викопають - раз, і все обірветься, - кидає погляд по той бік кордону З2-річна Люба. Там - її батьківщина.

- То ви громадянка Росії? - допитуюся.

- Ні. України. А батьки вже росіяни. Заміж за Василя я вийшла ще до кордону, - посміхається. До її російського Леонова з української Боровиці - сім кілометрів ходи. Дві пісні, і вдома.

Прикордонники нині дуже пильні. Ще минулого року до Росії через державний кордон ходили і їздили всі, хто хотів. Щоправда, були й часи, коли вкраїнська влада забороняла перестрибувати через рів до сусідньої держави. Але луганців, які породичалися зі сусідніми селами, указом не зупинити. Спершу топтали стежку через рів у діброві, а пізніше й там, де ближче до хати. Щоби було зручно переїхати підводою чи автомобілем, прикордонні рови засипали гравієм і землею.

Охороняють українсько-російський кордон солдати контрактної служби, які родом з цих же прикордонних сіл. Така тут практика. "Державі вигідно, бо квартири не потрібно служакам давати, вдома живуть. І хлопцям непогано - зарплату як для села мають непогану, та й вдома батькам на господарці допоможуть", - син літнього селянина також на цім кордоні служить.

Люди з прикордонних сіл ходять до Росії "за паспортом". Юнаки більше не крадуться кущами до коханих. І всі разом, українці й росіяни, ходять на танці до клубу то до однієї, то до іншої країни.

Пані Марія з Боровиці 80 розміняла. Багато на своєму віку бачила: "Що нам ділити: земля і повітря однакове: що в Росії, що в Україні. І життя таке ж важке по обидва боки. Хай би краще їхня і наша влада не рови копала, а дбала, щоби ціни не зростали й люди роботу мали. Тоді буде мир-спокій і без кордонів, ровів та колючого дроту".

Світлана МАРТИНЕЦЬ,
Львів - Волинь - Луганськ - Закарпаття - Львів