У день Пресвятої Богородиці українська Венеція відсвяткувала 261 річницю з часу поселення старообрядців і козаків у дельті Дунаю

Люди, які тут живуть, ходять по воді, городи їм обробляють русалки, а обійстя стереже дикий кіт. А ще дітей няньчать орли, і риба сама стрибає господиням на стіл... Вилкове. Місто на воді. Шмат землі, де ще природа первісно дика, а люди розмовляють лише їм відомою мовою, де корів на пасовисько і дітей до школи возять на човнах. У човнах тут народжують, помирають, горілку п'ють, співають і в коханні освідчуються. Як у Венеції.

У містечку, що розташоване посеред плавнів у дельті Дунаю на Одещині, за крок від Румунії, шукала русалок і спеціальна кореспондентка "УіЧ".

"Соломіє, звідки вітер віє?"

"Оста-а-апе-е, їду тебе визволяти... Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею..." - шумить очерет. Десь тут, у плавнях Дунаю, за якими й заховалося від людського ока колись село Липованці, а нині містечко Вилкове, дорого платили за волю закохані втікачі - Остап і Соломія Михайла Коцюбинського.

- Де ж вода? - виривається у мене здивовано. Все очерет та очерет і нехай поганенька, але асфальтована дорога. І де ж вона, та вкраїнська Венеція? Пасажири в автобусі загули, мов у вулику.

- Ми всю дорогу придивляємося: чия ж ти будеш? А ти не наша. То, дитино, біда нині в нас така. Чотири місяці не було й краплини дощу. Все повисихало. І єрики, і плавні. Вода у Дунаї впала майже на два метри, - навперебій розповідають. До повеней мешканці дельти давно звикли й сприймають їх як належне, а ось такої засухи вже сорок літ не було. Навіть у криницях вода повисихала. - Та й попри посуху ти таки нашу Венецію побачиш. Білгородський канал хоч і змілів, але ще не висох. Будуть тобі і кози на човнах, і бабці-штурмани, - посміхаються. З усіх боків у гості на юшку вилківську запрошують.

Автобус ще раз гуркнув втомлено і завмер. 250 кілометрів з Одеси до Вилкового, поселення, яке народилося у плавнях восени 1746 року. Заснували його філіпони. У часи Никоновської реформи старовірів спалювали як особливо релігійно непокірних. Тож утікали філіпони від переслідувань та селилися у непрохідних болотах, де Дунай закінчується і впадає у Чорне море. Пізніше у плавнях шукали прихистку поневолені паном селяни, донські та запорізькі козаки. Нині філіпонів називають липованцями або старообрядцями. Серед 10 тисяч вилківців - липованці, русини, козаки, є й болгари, татари. Понад 15 національностей. І щорічно 60 тисяч туристів.

Повзеш, куме? Пливу!

Провінційне містечко напрочуд чисте. Тротуари з плитки. На околиці всенького міста - дерев'яні місточки. Це перехід через канали, або ж, як їх тут називають, єрики. Таких єриків у місті 98 кілометрів. Нині вони без води. Хто має ще силу, то біля хати їх сам прочищає. Та "сили" мало. Молодь покинула провінцію.

- Якщо є вода, можна у будь-який кінець Вилкового на човні доплисти, - пояснюють місцеві і провадять мене до "дунайської сторони" - відомого не лише в Україні, а й у світі Білгородського каналу.

По обидва боки каналу хати потопають у квітах, садах і виноградниках, а посередині - вода й не десятки, а сотні човнів. Цей засіб пересування має у Вилковому чи не кожна сім`я. А без човна ніяк. Біля подвір'я лише дерев'яна кладка, де й двом розминутися важко, а далі - водне плесо. Втім, місцеві віртуози ухитряються на тих кладках не лише на велосипедах, а й на мотоциклах "вишивати".

- А п'яні у воду не падають? - допитуюся у човняра Василя, з яким веземо дрова до кума.

- Рідко, - налягає на весла вилківець.- Адаптовані. Хитаються не з боку в бік, а назад-вперед. Похиталися, кілька метрів пробіжать - зупинка, знову похиталися, побігли.

На човнах - усе життя вилківців. З веслами раду дають старі й малі, жінки також. Щоби матеріали для будівництва нової оселі привезти, ходок зі 100 треба зробити. На базар, до школи, до лікарні - налягай на весла. Буває, що й з породіллею чи важкохворим не встигають до лікарні доплисти. То одні народжуються, а інші помирають на водних авто. І молодят до шлюбу з весільним короваєм чи мерців у вічну дорогу з плачами тут на човнах провадять. ]

По жуках - чорнобривцями

Колись у місті було чотири заводи. Тепер навіть найбільші - судноремонтний та рибопереробний - не працюють. Тож єдині прибутки вилківців - риба з Дунаю, сад-город і туристи. Як у плавнях Дунайського заповідника водиться всілякий звір і птиця, так і на землях краю росте все, що не посадиш. Кажуть, ця благодатна земля поцілована Богом.

Персики, абрикоси, виноград, інжир, груші. У садах кожного господаря до 40 сортів яблук. Виноград сорту "новак" переважає. Він соковитий і м'ясистий. З нього виготовляють вино у дубових бочках. Навесні вилківці заробляють на полуницях і дунайському оселедці. Взимку - на зборі очерету. Здають очерет підприємцям, а ті відправляють вилківський "ліс" на експорт. Німці та голландці роблять дахи. Оселедці тут засолюють так, як на Західній Україні заквашують капусту чи огірки. Під час обробляння землі і садів люди не користуються добривами й хімікатами. Мають на те іншу раду.

- Часник, чорний перець, картопляне бадилля та помідори дрібно нарізаємо і кип'ятимо. Цим розчином обприскуємо сади від усіляких шкідників. Картоплю від колорадського жука рятуємо чорнобривцями. Квіти садимо поміж картоплею, - розповідає Олександра Рибакова. - Землю ми удобрюємо мулом і водоростями, які вибираємо під час чищення єриків. Єрики - це наше життя: і добриво дають, і, якщо не почистиш, землю затоплять.

Цікаво липованці прочищають і димоходи: картопляне лушпиння обливають соляркою та підпалюють у пічці. Пічки палять дровами власного насадження. Щовесни садять прутики біля своїх єриків, а з них виростають осокори. Хати
будують дуже високо від землі. Щоб не затопило. Стіни і стелю утеплюють очеретом. Хату з вулиці підсипають морськими черепашками, аби не було вологості. Очерет не лише використовують у будівництві, а й молоденьким косять на корм для корів та на підстилку для свиней. Корів частенько возять човнами на пасовисько на острови, де мають городи. Але про острови, цей дивовижний подарунок природи, - у наступних матеріалах.

Без юшки - нікуди

Готувати вилківці люблять і вміють. Звичайно, на першому місці страви з риби. Юшка - м-мм, за вуха не відтягнеш. Я таку вперше куштую.

- Їжте, - підсовує Наталя Чернишова миску з дивовижним запахом. Дивуюся, чому їжі лише на дні, але слухняно зачерпую ложкою. Від тієї смакоти в очах запекло, в носі закрутило, а за столом всі зайшлися зі сміху. Виявляється, то спеціальна приправа для юшки, а я її - ложкою, ложкою. "Часник, оцет, сіль, чорний і червоний перець", - пояснюють, що це їхня "фірмова" приправа.

- Аби юшка вийшла добра, потрібно не менше трьох видів риби. Ми варимо юшку зі семи видів. А взагалі у Вилкові багато різновидів рибного супу. У потрійної юшки перші два відвари - з дрібної риби. Відварили малу, тоді даємо велику. Царська юшка на любителя. Готуємо на відварі курчат, - господині навчають мене тонкощів неповторної вилківської кухні. Наказують, щоб, коли приїду додому, обов'язково запекла в духовці ляща з квашеною капустою. - Ляща дрібно посікти, змішати з квашеною капустою, поперчити і в духовку.

Цю ставу тут готують часто. Швидко і смачно. А ось фаршировану яйцем, вареною морквою, хлібом та картоплею щуку перед запіканням відварюють у... лушпинні цибулі.

Про страви з риби у Вилковому можна укладати кулінарну книгу. Хоча про найсокровенніше господині не хочуть зізнаватися. Втім, борщ місцевий варити навчать. А він також смачнючий. Готують борщ на відварі однієї-двох курок. Борщовий буряк кидають не наприкінці, а разом з картоплею. Особливість страви - багато моркви й дуже багато протертих помідорів. У борщі нічого не засмажують і варять його на живому вогні.

"Цить" і "не бре"

Вилкове має свої "кутові" назви. Назву вулиці мало хто тут знає. А ось кут містечка чи вуличне прізвисько людей - усі. Основний поділ міста визначає "великий" міст неподалік церкви. По один бік моста, того, що поближче до Одеси, - "хохли", ближче до Дунаю - липованська сторона.

- Як я ще дівкою була, то дуже той міст людей розділяв. Старообрядці не дозволяли одружуватися з хлопцем чи дівчиною іншої віри. Чоловіки носили довгі бороди, а жінки - довгі спідниці й низько запинали хустини. Бойні були часті. Сторона на сторону з кілками йшла, - шамкотить старенька. Каже, нині вже часи не ті. Переженилися всі, і мало хто на той міст уже зважає. Але чоловіки віднедавна знову почали бороди відпускати. А ще віру свою старообрядці бережуть свято. І дітей вчать поважати старших.

Хоча час і вніс свої корективи у стосунки між хохлами та липованцями, мова тутешня не змінюється. Лише інколи суперечки виникають - одні кажуть: мова липованська, інші - вилківська, і край. До бійок не доходить. Ділити немає що. Якщо "фунція червівая" -- значить, червива. Так тут віддавна називали радянську владу. І якщо якийсь депутат - "тюлюлюй" чи "малохольний" (дурень, ненормальний, лінивий), то що вдієш. Є й для жінок нерозумних, лінивих, неакуратних та занадто балакучих словечка. Для перших - "каяфа". Для трьох інших категорій - "лєпа", "лахудра", "лямка".

Як утомляться добряче вилківці, то кажуть "лєгла лоском" або ж "упав жегом". "Мікешечка, піхні мене", - так просить дружина чоловіка, щоб дотягнув її до ліжка, бо вона вже геть знесилена від роботи. Попри вроджену добродушність вилківцям не слід потрапляти під гарячу руку. "Что ти мінє саламуріш?" або ж "без соплівих склізко" - швиденько поставлять "вольтанутого" чи "тюлюлюя" на місце. "Не бре" - неправду кажеш, брате. "Цить" - зрозуміло.

А ми їх виграли!

Вилківці наче пуповиною прив'язані до свого дивного краю. І мера свого, хай і звучить це дивно, люблять. Кажуть, попередні батьки міста й за 15 років сотої частини того, що він, не зробили.

- До кінця року маємо вирішити дві найбільші проблеми: забезпечити місто питною водою та прочистити головний канал і всі єрики в місті, - каже Віктор Поздняк, у минулому лікар, а нині мер Вилкового. Тішиться, що обласній адміністрації вдалося виграти для таких цілей тендери та й тим, що туристичний бізнес у їхній милій серцю Венеції дав "повний вперед".

...У день Пресвятої Богородиці біля церкви у центрі липованці накрили великий стіл. Так віддавали шану тим, хто 261 рік тому поселився у плавнях Дунаю, вижив і перетворив болото на маленький рай на землі.

Світлана МАРТИНЕЦЬ, Львів - Вилкове - Львів