Біопаливо: pro чи contra

Прискорення використання та виробництва в Україні енергоносіїв, альтернативних до традиційних, здавалося б, само по собі не має альтернативи. Адже з кожним роком запозичені газ та нафтопродукти все більшим тягарем лягають на вітчизняну економіку, насамперед на її агросектор. За даними Мінагрополітики, для гарантованого забезпечення проведення сільськогосподарських робіт за технологічними нормами щороку необхідно майже 1 870 тис. тонн дизельного палива і 620 тис. тонн бензину. А для виробництва такої кількості пального використовується майже 4,5 млн тонн нафти, яку переважно імпортують. Одним із шляхів виходу з такої непростої ситуації і влада, і чимало дотичних до проблеми фахівців вважають власне продукування біопалива. Тим більше, що потенціал для запуску українського природного дизеля на наших теренах - практично необмежений.

До того ж, економічний зиск від вирощування ріпаку як основної сировини для такого палива мав би сприяти й вирішенню соціальних проблем на селі. Нині багато землі сільськогосподарського призначення, особливо паїв людей похилого віку, заросли будяком і кущами. А оренда цих наділів під перспективну справу обіцяє немалі, як для українського селянина, гроші. "УіЧ" уже неодноразово розповідала, наприклад, про українсько-британське підприємство "Лендком Юкрейн", котре має амбітні плани щодо цього, зокрема на Львівщині. Втім, видається, загалом питання не є настільки однозначним, як видається.

Урядова "десятина" на МЕРО

Програму розвитку виробництва дизельного біопалива в Україні на період до 2010 року запропонував ще минулого року уряд Єханурова. І хоча вона донині існує в надрах Мінагрополітики лише у вигляді проекту, маємо той рідкісний випадок, коли документ, що не набрав остаточної "урядової сили", фактично активно втілюють у життя. На противагу, до речі, багатьом іншим офіційно затвердженим програмам, котрих в Україні або не виконують, або імітують їх реалізацію.

Щоправда, законодавчі підстави для розгортання у нас виробництва метилефіру ріпакової олії (МЕРО) - така наукова назва цієї сировини - існують. Це ще кучмівський указ "Про заходи щодо розвитку виробництва палива з біологічної сировини" від 26 березня 2003 року № 1094 та Закон України "Про альтернативні види рідкого та газового палива" від 14 січня 2000 року № 1391-XIV. Програмою, зокрема, передбачено створення регіональних зон концентрованого вирощування озимого і ярого ріпаку площею від 50 тис. до 70 тис. гектарів. У документі також зазначається, що планується збільшення посівів ріпаку до 10 відсотків (!) від загальної площі ріллі в Україні. А переробка 75% отриманого врожаю на біопаливо дасть змогу розв'язати проблему стабільного постачання енергоресурсів аграрному сектору за рахунок власного відновлювального джерела, що екологічно безпечніший для навколишнього природного середовища від традиційного дизпалива.

І все у цій програмі виглядає ніби гарно й доречно: й згадка про Кіотський протокол, і можливість вирішити низку соціально-екологічних проблем, і створення нових робочих місць, і суттєве зменшення нашої залежності від нафтоімпорту. Насторожує тільки одне: а чи не забагато українських земель ми маємо віддати в майбутньому під ріпак? Мовляв, є досвід таких країн, як Німеччина, Австрія, Франція й Чехія, де для вирощування цієї культури нині використовують 10-14 відсотків ріллі. Але площі їхньої оранки, по-перше, непорівнянні з нашими сільгоспугіддями, а по-друге, маймо на увазі якість наших ґрунтів, на яких вирощування культур продовольчої групи можна збільшити не на відсотки, а в рази!

Анатолій Руднік: "Паливо з ріпаку - це добре. Та засівати ним надто великі площі українського чорнозему - аморально..."

Анатолій Руднік, колишній очільник ДП "Укртрансгаз", народний депутат ВРУ V скликання - із тих професіоналів, які перфектно знають проблеми української енергетики. Як фахівець з питання альтернативних видів палива, він, на противагу своїм колегам, має сумніви щодо масштабної реалізації означеної програми:

- Донедавна і я був запеклим прихильником запровадження потужного виробництва цього енергоносія в Україні. Та й світова тенденція тому сприяє. Скажімо, у Новому Світі використання етанолу з агросировини як моторного палива досягло дуже серйозних цифр. Лідерами тут є США, Бразилія та Мексика. Сполучені Штати, наприклад, протягом останніх років задовольнили ним 30% своїх потреб у пальному. Не пасе задніх і Старий Світ, себто Західна Європа. Найдальше просунулась в цьому напрямі Німеччина. Там ще п'ять років тому прийняли закон, який забороняє продавати дизпаливо на АЗС, якщо в ньому міститься менше 5% біопалива. Це наче й небагато, проте дозволяє зменшити шкідливі викиди в атмосферу з певного виду двигунів у 30 разів (!). Решта країн Євроспільноти рухаються у цьому ж напрямку - і доволі стрімко.

Але давайте розглянемо на це питання з іншого боку - передусім з етичного. Сьогодні Західна Європа розглядає Україну, між іншим, як головне потенційне джерело біоетанолу, за який готова платити набагато дорожче, ніж, скажімо, за продовольче та кормове зерно. Зрозуміло, що й трудомісткість ріпакорослинництва менша. А коли під це закладатимуть ще й сучасні технології, то нашим аграріям з роками стане невигідно займатися чимось іншим. Тому завдання держави полягає в жорсткому контролі за цим проектом. Справа навіть не в тому, що ріпак сильно виснажує ґрунт - бур'яни, під якими у нас лежать чималі площі, роблять це не гірше. А тут ми хоча б мали суттєвий зиск. Справа в іншому. Ми цього року проводили в Києві міжнародну конференцію з біодизеля. Так ось, після неї до мене звернувся посол Куби в Україні із закликом не надто захоплюватися такою агроальтернативою. Людство сьогодні потерпає від браку продовольства, тому звільняти під ріпак поля, призначені для вирощування хліба, аморально. Той же "острів Свободи" дотепер відчуває продовольчі вади свого деформованого цукротростинного та тютюнового сільського господарства, орієнтованого спочатку на США, а згодом - на країни колишнього соцтабору.

Зрештою, проект має право на існування й повинен розвиватися - але як один із варіантів, а не головний шлях вирішення наших паливних, аграрних і екологічних негараздів. У тих же Сполучених Штатах на виробництві біоетанолу задіяно п'ять мільйонів сільськогосподарських і промислових працівників. Але Америка може собі це дозволити, оскільки продуктивність її харчового сектора в кілька разів перевищує нашу. Особисто я більше схиляюсь до біогазу. Адже сировини для його виробництва у вигляді всіляких органічних відходів від сільгосп- і деревообробки, тваринництва, від тих же наших звалищ ми завше матимемо більше, ніж ріпакової олії. До речі, за кількістю газових автозаправних станцій Україна перебуває на провідних позиціях, займаючи за цим показником сьоме місце у світі й четверте в Європі. Сусідня Росія, наприклад, тут із нами й близько не стоїть! У спадок від СРСР "Укртрансгазу", який я очолював чимало років, дісталася розгалужена мережа таких АЗС. Нам вдалося її не тільки зберегти, але й примножити. Сьогодні в Україні є 91 газова заправка в державній власності, а ще близько 40 спорудили останніми роками приватники. Якщо біодизель коштує на 30% дешевше, ніж світлі нафтопродукти, то стиснений природний газ для авто - на 60%. Приблизно таке ж цінове співвідношення існує й у розвинених країнах світу.

Загалом же сучасних альтернатив традиційним енергоносіям - не злічити. Але обирати потрібно найбільш прийнятні для України, в тому числі і з міркувань моралі. Саме вони, напевно, в результаті будуть і найвигіднішими.

Ігор ГАЛУЩАК