Українська голгофа

24 листопада, у День пам'яті жертв голодоморів і політичних репресій, уся Україна запалить поминальні свічки

Апокаліптичні події 75-річної давнини забрали життя від 7 до 10 мільйонів безвинних українців. Як стверджують історики, 25 тисяч людей умирали щодня, тисяча - щогодини, сімнадцять осіб - щохвилини. Українські та закордонні вчені довели, що трагедію спричинили варварські дії та людиноненависницька політика тоталітарного сталінського режиму. То був злочин, спрямований на ліквідацію українського етносу.

1 листопада 2007 року Генеральна конференція ЮНЕСКО, до складу якої входять 193 країни, одноголосно прийняла Резолюцію про вшанування пам'яті жертв Голодомору в Україні. При цьому, щоправда, уникнули терміну "геноцид" (один із найтяжчих видів міжнародних злочинів, що полягає в цілковитому чи частковому фізичному винищенні цілих груп населення за расовими, національними, етнічними або релігійними ознаками).

2008 рік планується оголосити Роком пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років. Не можемо, не маємо права забувати смертний голодний ужинок. Врешті, це нікому не під силу ні штучно привнести в свідомість, ні викоренити з неї. Це в генетичному коді українця.

Прокоментувати події та факти тієї трагічної пори ми попросили заступника голови правління Всеукраїнської історико-правозахисної просвітницької організації "Меморіал" Євгена ГРИНІВА.

- Історіографія про Голодомор 1932-1933 років налічує понад шість тисяч праць. Цифра неймовірна з огляду на десятиріччя замовчування тієї трагедії. Можу стверджувати, що свій початок Голодомор бере ще у 1922 році. За свідченнями очевидців, 1921-ий видався у степовій частині України засушливим. Усі запаси провіанту в селян відібрали більшовицькі війська, які розгромили уряд УНР, Директорію та окупували Східну Україну. У людей забирали продовольство й вивозили до Центральної Росії, охопленої неврожаєм. З України, зокрема Київщини й Полтавщини, вагонами відправляли зерно також у країни Західної Європи.

Ось як ці події описує у книзі "Голод в Україні" швейцарський учений Нонсен (він тоді очолював Американський комітет допомоги голодуючій Росії): "Вісім мільйонів душ голодують на півдні України, із них 2,5 мільйона не мають абсолютно нічого їсти. Ще 2,5 мільйона їдять сіно, засушені рослини. Три мільйони мають деякі запаси, але в такій малій кількості, що скоро будуть належати до перших двох категорій... Близько 700 тисяч малих дітей передано до громадських притулків, де вони отримують не більш ніж п'яту частину від порції. Смертність дітей сягала 50 відсотків..."

Загалом, тоді в Україні від голоду померло 2-2,5 мільйона людей.

- Але одна з найбільших трагедій людства ХХ століття - це штучний голодомор 1932-1933 років. Як це трактували у тодішніх офіційних документах?

- Лікарі та державні службовці не сміли звітувати про смерть від голоду. Вони писали, що причиною смерті були, скажімо, "слабке серце" або "замерз". "Нема смерті від голоду. Поширена лише смертність від недуги та недоїдання", - свідчить повідомлення із Москви в газеті "Нью-Йорк таймс" 30 березня 1933 року. Щоби зробити голод ще дошкульнішим, Москва організувала блокаду українських сіл. Громади, котрі не давали кількості зерна, якої від них вимагали, органи НКВС блокували, не допускали до них жодних міських продуктів. Коли якесь село все ж спромагалося виконати план, то від нього вимагали все нових і нових продподатків.

- Які покарання передбачав сумнозвісний закон "про три колоски"?

- Голодні люди збирали і зрізували навіть нестигле колосся. Влада вважала це крадіжкою державного майна і нещадно карала. За наказом Кагановича, за зірвані дитиною колоски на колгоспному полі всю сім'ю відправляли до таборів. За колосок, який зірвала доросла людина, присуджували рік каторжних робіт. Згідно із заявою сталінського поплічника Постишева, 540 тисяч дітей та піонерів були мобілізовані для охорони врожаю, а 10 тисяч - для боротьби зі злодіями.

- Євгене Андрійовичу, відомо, що у 1946--1947 роках голодні люди з Поділля, Полісся, частини Буковини втікали до Галичини. Що тоді діялося на Західній Україні?

- Десятки тисяч напівживих, як тоді говорили, "басарабів", справді пішли у Галичину. Житель Івано-Франківська Андрій Гринів свідчить: "Особливо трагічною була зима 1947 року. Нужденних було так багато, що підтримати їх матеріально було майже неможливо. Люди давали їм, що могли, але на ніч боялися пускати до хати, боялися хвороб, бруду, вошей. Голодні люди, доведені до відчаю, були готові на все. Влада не опікувалася нещасними, хіба що зранку їхала фіра, і працівники комунальних служб складали на цей транспорт штабелі замерзлих мертвих людей, які ночували у брамах будинків. Пам'ятаю, їхав я до Львова. У Ходорові був великий цукровий завод. Поблизу нього розташовані відстійні ями для жому і патоки. У них упродовж багатьох років викидали величезну кількість смердючої маси. Навколо відстійників горіли багаття, а сотні людей пекли на бляшках млинці з цього місива. Сморід стояв жахливий. Щоночі від здуття живота, голоду вмирали десятки людей..."

- Нещодавно "Меморіал" завершив ексгумацію останків жертв голодомору тих років, знайдених на львівській станції Підзамче. Чи відомо, звідки були ті люди? Як загинули? Коли їх перепоховають?

- Документи підтверджують: це були люди зі східних областей України. Вони їхали сюди, аби виміняти бодай щось на хліб. Хворих, замерзлих скидали в ями. Одна із них була у районі Підзамчого. Експертиза засвідчила: стріляли у лежачих людей, тобто пристрілювали тих, хто ще рухався. Нам вдалося ідентифікувати майже 500 людських останків. Серед них - 94 підлітки, двоє маленьких дітей (у семи малолітніх та 22-х дорослих черепи прострілені). Домовини виготовляє Львівська залізниця, а міська рада - крипти на Личаківському цвинтарі. Перепоховаємо останки на початку травня наступного року.

- Львівський "Меморіал" планує спорудити у місті меморіальний комплекс жертвам нацистського та комуністичного режимів. Де саме?

- На території колишньої пересильної тюрми (на проспекті Чорновола, зліва за залізничним мостом). Через цей "львівський гулаг" пройшло 254 тисячі в'язнів, із них 1 268 осіб загинули в казематах, 419 - закопані на цій території. Зараз на тому місці - два пам'ятні знаки жертвам голодоморів. Надписи на них вицвіли, навколо - безліч рекламних щитів, а машини їх постійно оббризкують брудом. Це святотатство і цинізм. "Меморіал" встановив ці пам'ятки власним коштом, але утримувати їх ми просто не спроможні. Між тим Шевченківська райдержадміністрація, на жаль, не взяла ці пам'ятки на облік і під свою опіку. І це більш ніж прикро...

"Молодшого сина... з'їли"

Страшну таємницю своєї родини вперше оприлюднює волинянин Сергій Кулик:

- Передусім хочу попросити вибачення у нині покійних - дядька Григорія-Юхима Кулика і його дружини тітки Наталки за те, що оприлюднюю їхню сімейну таємницю. Колись батько забороняв мені будь-кому оповідати цю страшну історію, що сталася в нашій родині. Я хочу не шукати винних, а лише розповісти правду...

Я народився 1945 році у Ковельському районі на Волині. З дитинства знав, що в мого батька було вісім братів, він - наймолодший. Всі брати були високого зросту, гарні, підтягнуті парубки. Богатирі! Якось я запитав батька: "Знаю лише одного твого брата - дядька Василя, який недалеко від нас живе. З Рівного приїжджає ще дядько Денис. А де ж інші?".

І от узимку 1959 року (саме під час новорічних канікул) відчиняються двері хати, й заходить дівча зі сільради, а за нею - чоловік із валізами й жінка. "Ти - Роман? - запитує чоловік у батька. - Я - твій старший брат Григорій". Виявляється, вони не бачилися п'ятдесят років, тому й не впізнали один одного.

Дядько оповідав, як воював у громадянську війну, як у Пітері допомагав більшовикам штурмувати Зимовий. Казав, що з ним воювали ще два брати, але загинули. На початку 30-х дядько опинився на Полтавщині. Там одружився, народилось у нього двоє синів. "Більшовики, - казав дядько Григорій, - забрали з нашої хати все, що можна було. Прутиком і мітлою з-за дверей навіть жменю зерна вишкребли. В хаті макового зернятка не залишили".

"Я бачила, - додала тітка Наталя, - як на вулиці немовля смоктало груди мертвої матері. Інша дитина смоктала свої пальці - це були радше обезкровлені кісточки. Бачити трупи на дорогах було нормальним явищем. Ввечері вийдеш надвір - і чуєш запах вареного м'яса. Але ж ми знали: ні живих собак, ні котів вже ніде не залишилося..."

- Після тих слів нас, дітей, попросили вийти з кімнати, - зітхає Сергій Кулик, і я відчуваю, як чоловікові важко згадувати підслухану розмову. - Але я відхилив двері й чув, як дядько сказав: "Було у мене два сини". Батько перепитав: "Що - не вижили?" Дядько Григорій щось тихенько йому мовив. Що саме - я не почув. А тато аж скрикнув: "Як? Рідного сина?" Тоді я ще дужче прочинив двері до їхньої кімнати, і до мене долинули слова дядька: "Ми всі лежали, бо від голоду вже не могли рухатися. Ми зварили молодшого сина, і лише завдяки тому вижили..."

"Із голоду божеволіли..."

Дитячими спогадами про роки Голодомору поділився і відомий поет, громадський діяч Микола Петренко:

- У нашій сім'ї було п'ятеро дітей. Жили ми у містечку Лохвиця на Полтавщині. Від голодної смерті померли дід і баба. Чимало матерів тоді відмовляли собі у шматку хліба, аби дітей врятувати. Як на мене, то дітей своїх їли нелюди. То не матері були. Мій батько працював у колгоспі, то нам залишили корову. Сім'я мала трохи квасолі, картоплі, буряків. У школі організовували обіди: варили пісненький суп, галушки чи затирку. Пам'ятаю, якось ми, хлопчаки, у заплаві Сули наловили равликів і принесли додому: "Зваріть, мамо, бо голодні!" Мати сперш перебирала тих слимачків (які їстівні, а які - не дуже), а потім махнула рукою, та й усіх кинула в окріп...

Люди божеволіли з голоду. Наша сусідка кудись поїхала, аби вишиванки поміняти на хліб. А тим часом її 13-річна донька вдома збожеволіла...

У селян вилучали реманент, корів, коней, відбирали до останньої зернини, до останньої картоплини - мовляв, ми погано працювали, не зібрали високого врожаю, не здали обіцяних великому Сталіну зернопоставок. Пам'ятаю, як забирали ткацькі, токарні, гончарні верстати, навіть ступи і прялки. Казали: "Тепер вас колгосп одягатиме, тепер будете ходити не у вишиванках, а в магазинному". І ми кілька років ходили в драному та перешитому. В хатах тоді потайки співали: "Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні...".

А ще врізалося у пам'ять те, як закривали церкви (на весь район залишилось один-два храми). Нас, школярів, водили дивитися на це "дійство". Ось падає спиляний комсомольцями хрест, ось із пронизливим зойком розбивається об церковний поріг великий дзвін. А потім, уже під вечір, атеїстична бригада ходила по нашій вулиці: "Ви ще не всі свої ікони познімали, не всі побили? То ми розтрощимо!" Та Спасителем, та Богородицею - об землю. "А тепер, господарю, і ти потопчися по іконах!" Потопчися, якщо не хочеш на Колиму...

Ще пригадую, як із нашої читанки вчитель листки виривав, бо там були твори вже розстріляних чи засланих українських письменників, а ми їх тільки почали вивчати...

Валентина ШУРИН


P.S. Автор висловлює щиру подяку колишньому політв'язню Михайлові Павлишину за допомогу в роботі над цим матеріалом.