Під час концерту «Дві зорі», що відбудеться у Львові 8 грудня, співачка здивує глядачів… чорною вишиванкою

Коли зі сцени лунатиме пісня Олександра Шевченка «Чорна вишиванка», до глядача вийде Юрій Бобик у чорній вишитій сорочці. Що в тому, спитаєте, дивного? Дивовижною є історія цього вбрання.

Десь із двадцять років тому Олександрові Шевченку літня жінка показала чорну вишиванку й розповіла бувальщину: на початку 50-х років вона врятувала та переховувала пораненого повстанця. Вояки УПА завжди носили при собі чорні вишиванки - на випадок смерті. Прощаючись, чоловік простягнув 17-річній дівчині одежину й мовив: «Нехай носить твій син і пам’ятає про нас». Вона зберегла дарунок. Чорна сорочка стала реліквією у родині Бобиків. Цю оповідь Олександр Шевченко перетворив у пісню. А Наталю Самсонову, дружину композитора, бувальщина настільки вразила, що співачка не лише взяла пісню до свого репертуару, а й попросила Олександра знайти і запросити на концерт господаря тієї самої чорної вишиванки.

“Ми задихаємося від примітиву...”

- Наталю, чим ще, окрім “Чорної вишиванки”, ви здивуєте львів’ян?

- Концертна програма «Дві зорі» присвячена річниці створення творчого осередку з Андрієм Колясою. Мої пісні чергуватимуться з виступами екс-лідера російських груп “Круїз” і “Галактика” В’ячеслава Сінчука (він увійшов у десятку кращих співаків США), гітариста-віртуоза Тараса Мазура (Польща), гумориста Романа Федоришина, балету “Аверс”. Звісно, прозвучать легкі розважальні пісні. Однак переважатимуть твори з глибоким філософським змістом - такі, як «Батьківський заповіт». До слова, планую випустити диск із повстанськими піснями. Також скажу, що сама виготовляла сценічні костюми. Адже маю освіту художника-модельєра.

- Ви мене здивували. Серйозні пісні з глибоким змістом, без сумніву, потрібні. Але нині співаки намагаються бути «своїми» для масового слухача...

- Так, справді… Такі пісні нині у моді. На жаль… Але це - трагедія сучасної маскультури. Саме тому український шоу-бізнес - це КА-ТАС-ТРО-ФА!!! Подивіться, що відбувається: всі львівські радіостанції й телекомпанії скоряються Києву, київські - Москві. З “білокам’яної” нам нав’язують дешевий примітивний формат музики, мета якого - повна дебілізація народу України. На мою думку, відбувається ідеологічна війна. До того ж, телебачення й радіо стали «комерційними» - співак мусить платити за трансляцію кожної своєї пісні по радіо і на ТБ. Тобто ми чуємо і бачимо тільки те, за що заплачено. Воно, начебто, так і має бути. Але парадокс у тому, що пісням талановитих виконавців не завжди відкривають ефір. Навіть за гроші. Уявляєте? Пояснюють так: «Пісня, яку пропонуєте - «неформат».

Нещодавно зустріла співачку Галину Тельнюк. Вона розповіла, як разом зі сестрою Лесею принесла відеокліп на один із відомих музичних телеканалів. Вони готові були заплатити за трансляцію свого твору. А їм: «Ми ваш кліп не візьмемо, бо людям це не сподобається». Чому не сподобається? Бо пропагує духовність?! То що ж виявляється-- система забороняє духовність?! Я спілкуюся з багатьма людьми, далекими від музики. Усі вони обурюються: «Ми задихаємося від примітивних пісеньок. Скільки це ще триватиме?».

- До речі, скільки коштує відеокліп?

- Ціни різні. У Львові - щонайменше тисяча доларів, у Києві - 25 тисяч, у Москві - до 25 тисяч додайте ще нулі… Щоби показати концерт, треба заплатити за оренду залу, освітлення, звук, телеефір, деяким артистам - за виступ. Скільки грошей загалом? Це комерційна таємниця. Сума кругленька.

"Австралійцям байдуже до Білозора..."

- Наприкінці 90-х Ви поїхали працювати в Австралію.

- Десь починаючи з 1996 року українські телекомпанії стали комерціалізуватися - і розпочався справжный “беспрєдєл”. Восени 1999-го я поїхала працювати в Австралію за контрактом, аби подивитися: а як там? У Мельбурні співала в російському ресторані. Не можу цю роботу назвати творчою - то був тільки заробіток. Врешті я почала задихатися. Тоді згуртувала навколо себе талановитих людей і готувала з ними проекти. Співала зі справжнім циганським колективом, дітьми Петера Деметра. У дуеті з росыянином Ігорем Алфімовим записала пісню українською мовою. В Мельбурні працювало чимало співаків із колишнього Союзу. Тож приємно, що австралійці визнали саме мене. Я співала у найпрестижнішому концертному залі «Казіно» за півтора тижні після виступу Селін Діон. Я навіть переодягалася у тій самій гримерній, що й вона. Мала й сольні концерти.

Загалом мені не вдавалося пропагувати українську пісню. Зазвичай співала французькою, англійською, польською, румунською. Прикро, звісно. На жаль, я не знайшла спільної мови з українською діаспорою.

- Чому?

- Вони не сприймають те, що зараз відбувається в соціальному, економічному та культурному житті України. Для них вона асоціюється хіба з вишиванками. Я розповідала про Україну сучасну, а вони мене не чули й не розуміли. Знаєте, коли побили Ігоря Білозора, я зв’язалася з редактором українських і російських програм у Сіднеї Сергієм Сєрбіним. «Давай, - кажу, - ми з тобою розповімо австралійцям про трагедію українського митця, аби люди кошти на його лікування надсилали». Ми відкрили рахунок. Але жодної копійки не надійшло! У день, коли Ігоря не стало, сім’я з діаспори запросила мене в гості. Я розповіла їм про трагедію. А вони запитують: «А хто такий Ігор Білозір?» Розумієте, діаспора сприймає Україну такою, якою пам’ятає, коли вирушали в еміграцію.

“Ікону пишу доби зо три...”

- Свого часу зі Львова Ви переїхали до Києва. Там легше робити кар’єру?

- У Львові важче проявити себе, тут закритий простір. Окрім того, тоді я була одна, а одній пробитися у Львові нереально. У Києві я досягла серйозного рівня, входила до когорти популярних співачок. Але мене «прибрала» одна відома людина (прізвища не називатиму). Тепер у мене команда - маю дев’ять учнів. Найменшому Несторові Макаровському - сім рочків. Вони - мов рідні діти, а водночас мої друзі. Для них разом із чоловіком пишемо пісні, формуємо їхній світогляд на основі духовності.

- Часто вживаєте слово «духовність». Чи правда, що ви пишете ікони?

- Правда. Багато ікон написала в Австралії. Колезі подарувала образок святого Миколая. Він показав його російському скульпторові-монументалісту, а той мовив: «Серйозна робота». А коли дізнався, що іконку написала я, щиро здивувався: «Вона ніколи не признавалася, що малює». Це для мене було найвищою похвалою. Ікону пишу доби зо три. Я писала святих - Андрія, Миколая, Антоніо. Всі образки роздаровую. Один навіть віднесла до церкви Святого Юра. Іконопис і пісня споріднені.

- Хтось із відомих стверджував: «Світ шоу-бізнесу дуже жорстокий. Там навіть ложки води ніхто не подасть». Звідки черпаєте сили, щоби втриматися у тому світі?

- Бог мені їх дає. Слабкий духом у шоу-бізнесі не виживе. Там справді ніхто ложки води не подасть. Знаю багатьох творчих людей, які не витримують, спиваються. Коли друзі гинуть, це для мене трагедія. До всіх ставлюся з душею, до всіх відкрита. На тих, хто ставить мені перепони, кривди не маю. Щиро вірю у Бога. Це допомагає мені долати всі перепони й бар’єри.

Валентина ШУРИН