"Україна і час" три роки тому писала про неординарний випадок із жінкою, яка народила у львівській лікарні трійко дітей. Через відсутність житла породілля змушена була кілька місяців мешкати у... лікарняній палаті. Адже батько дітей, довідавшись, що у Надії буде трійня, втік. Нещодавно дівчаткам виповнилося три рочки, а батько так і не з'явився на порозі їхнього дому. Надія - саме так звати жінку - тоді зверталася у всі можливі інстанції з проханням надати житло, аж до Президента та прем'єр-міністра. На прохання Януковича одна з нафтогазових компаній подарувала родині Мричків чотирикімнатне помешкання. Як тепер поживає сім'я, дізнавалася кореспондентка "УіЧ".

"Я йому повірила"

- Ще в пологовому будинку, - розповідає Надія, - мені наснилося: виписують нас із лікарні. За порогом жінок з немовлятами зустрічають щасливі татусі, родичі. "Хто ж мене зустріне? - подумала. - Батьки, рідня від мене відмовилися, бо я народила немовлят поза шлюбом". Аж гульк - назустріч друзі. "Якщо ти не покинула дітей, - мовили мені, - то Бог тобі допоможе". Я прокинулася. Сон не давав спокою, адже від мене справді відмовилися батьки та рідня. Казали: "Велика грішниця, незаконних дітей на світ привела".

Тихо розмовляємо з Надією - у сусідній кімнаті сплять її донечки. Лише в такі години вона має змогу трохи перепочити. Виглядає жінка втомленою. Уста усміхаються, а очі - сумні. Надія дістає з полиці сімейний фотоальбом. Показує мені своїх дітей і зовсім чужих людей, які допомагають їй... виживати. Повертається спогадами у дні, коли вона та Ігор, батько її дітей, почувалися щасливими...

- Чому я йому повірила? - очі Надії дивляться у далечінь крізь віконну шибку. - З Ігорем нас звів чоловік колежанки. Казав: "Я тебе з добрим чоловіком познайомлю". Як нині пам'ятаю, теплої травневої ночі ми проговорили з ним до ранку. Розповідав про себе. З першою дружиною, з якою має сина, тривалий час вони жили нарізно. Йшло до розлучення. На той час на роботі я потрапила під скорочення й гайнула заробляти гроші до Польщі, Москви. Наче перевіряла свої почуття на міцність. У листах Ігор просив повернутися.

І були заручини...

Після заробітків Надія приїхала жити в село, у батьківський дім коханого - тоді він уже був вільним. Сам корову доїв, порався у домі та по господарству, на городі. Надія виросла у багатодітній сім'ї, тож жодної роботи не цуралася. Лише придивлялася до Ігоря - вагалася. "Жінок може бути багато, - казала йому, - а діти - одні на все життя. Ти ходи до сина. Щоби люди не казали, що я тебе розлучаю".

- Його батькам, - каже жінка, - я сподобалася. Вони казали: "Розписуйтесь! Ми купимо вам хату в селі. Віддамо город". Та й коханий наполягав: "Я хочу взяти шлюб, аби все було по-християнськи, аби наші діти народилися у шлюбі". Мені виповнилось 36 літ, як я його пізнала. Ігор молодший від мене на п'ять років. Раніше порядні чоловіки якось мені не траплялися. А тут ще й тітка масла у вогонь підлила: "Виходь за нього! Не до віку тобі дівувати. Хто на старість шматок хліба подасть? Народиш дитину. Навіть якби він тебе покинув, батьки Ігоря допоможуть". Я повірила, що він буде мені доброю опорою. І були заручини...

Коли Надія дізналася, що носить під серцем дитя, сказала про це чоловікові. А він: "Я щасливий, що в нас буде малюк". Та потім вона принесла з поліклініки довідку з ультразвукової діагностики про те, що у неї буде трійня. Показала папірець Ігореві й потайки за ним спостерігала. У чоловіка затрусилися руки. "Мабуть, від несподіванки", - подумала, але значення цьому не надавала. Лише запитала: "Як ми собі раду з трьома дітьми дамо?" "Не ми перші, не ми останні. Якось воно буде", - заспокоїв. А через кілька тижнів прокинувся, поцілував Надію, пообіцяв прийти з подарунком і... більше не повернувся. Він також перервав зв'язки з усією своєю родиною.

Коли Надія жила в лікарні, чого їй тільки не нашіптували люди: двох дітей віддати бездітній родині, а одну залишити, радили відмовитися від усіх трьох. А деякі лікарі взагалі пропонували оформити малюків у притулок. У Львівській міськраді на квартирну чергу жінку поставили у список ледь не 62-тисячною.

"Вижити допомагають люди, а не держава"

Без копійки у кишені Надія з трійнятами перебралася у помешкання - відремонтоване, зі старими меблями і світильниками від колишніх мешканців. Першу допомогу від держави отримала лише через півроку. Мала довгу тяганину з пропискою доньок, адже їх спочатку прописали в іншій квартирі, і виписати звідти малолітніх дітей було непросто. За три роки на "дитячі гроші" від держави спромоглася купити лише диван.

Якщо хворіє одне дитя, жінка мусить лягати в лікарню відразу з трьома. У шпиталях вони жили довше, ніж удома. У рочок Віра мала три операції на легенях. У дворічної Люби лікарі рятували носоглотку - дитина засунула в носик поролон. Надійка перенесла операцію на шиї.

- Перший одномісний візочок, - каже Надія, - з'явився, коли дітям виповнилося десять місяців. Раніше надворі я клала дітей на лавку. Пізніше Фонд святого Володимира подарував візочок для трійнят. Бувало, до нас місяцями ніхто не приходив. Можна було вовком завити... Я забула про себе, була виснажена. Цілу ніч дітей годувала і сповивала. А о шостій ранку валилася з ніг. Через кілька годин діти знову мене піднімали. Одне заплаче - розбудить іншого...

Опікунська рада Сихівського району (керівник -- Роман Боднар) оголосила по дитсадках і школах, аби люди несли родині Мричків, хто що зможе. Чужі люди приносять їм одяг, іграшки, харчі. Родиною опікується учителька 4-ої львівської школи Леся Дереш зі сім'єю, Наталя Кирнична. Депутат Михайло Баляш допоміг картоплею, борошном.

- У два рочки, - каже Надія, -- доньки пішли у дитсадок. До цьогорічного жовтня щомісяця я платила за садок 150 гривень (це зі скидкою). Казали: "Ваш сімейний дохід не дозволяє зробити перебування дітей у дитсадку безкоштовним - він на три гривні більший від мінімального". До трьох років щомісяця я отримувала 600 гривень державної допомоги на дітей і як одинока мама. Хіба ж це багато? Богу дякувати, з листопада дитсадок уже безкоштовний. На біржу праці мене не приймають, бо до вагітності я не працювала. Маю фах продавця-офіціанта. У барі мені запропонували роботу у вихідні дні та вечірні години. А дітей куди подіну? Я погоджуюся працювати навіть прибиральницею, але ніде не беруть. З дітьми ми виживаємо завдяки чужим людям, а не державі...

"Я йому простила"

Надія завжди мріяла, щоби діти були народжені у шлюбі. Та, мабуть, чого боїшся, те скоріш за все стається. Жінка все Ігореві пробачила. Та не хоче, аби він повернувся до неї. Каже: дітей йому не довірила б. Хіба, якби він захотів матеріально допомогти дітям. А вони такі різні: Віра - найверткіша, Надійка - найспокійніша, а Люба - маленька хитрунка. Дівчатка нині вивчають азбуку, читають напам'ять віршики і молитви, просять у святих здоров'я для себе і батьків... А якось, повертаючись із садочка, одна з донечок раптом запитала: "А правда, що я подібна на татка?" Надія не знала, що їй відповісти. Бо як дітям пояснити, чому він - не з ними?!

- Цього літа, - каже Надія, - я приїхала з дітьми до батьків Ігоря. Прибігають до хати донечки і кричать: "Мамо, там якийсь дядько з тіткою машиною приїхали". Це був Ігор зі свою новою нареченою. Я стояла на порозі. Він побачив мене з дітьми - і мерщій у машину. Двері зачинив і поїхав геть. Діти не знають, що це був їхній татко...

Валентина ШУРИН