6 січня виповнюється 70 років від дня народження поета й публіциста Василя Стуса

"Він зайшов до камери і відразу почав готуватися до карцеру. Сказав, що оголошує голодування. ...Карцер, холод, серцеві напади, відсутність допомоги... Вимоги Василя: "Дайте валідол, серце болить". Наглядач: "Нічєво, обойдьошся". Чи то серце. Чи то грюкіт спальної дошки, що опускається при стіні, - і стогін Василя... Ніхто не знає справжнього кінця". Так згадують останні дні поета очевидці, які 1985 року разом зі Стусом відбували покарання у виправно-трудовому таборі села Кучино Пермської області. Серце поета перестало битися у ніч проти 4 вересня 1985. В Україну він "повернувся" через чотири роки після смерті. Прах Стуса перевезли з табірного цвинтаря до Києва на Байкове кладовище. А його біографія донині залишається розпорошеною, невідомою широкому загалу.

Неукраїномовний Донбас...

Важко визначити нині, чи став би Стус великим поетом, якби доля не запроторила його батька в геть неукраїномовний Донбас, де навіть збереження батьківської мови прирікало на кпини та часткову ізоляцію. Але початки незламності духу Стуса закладені саме цим вугільним краєм...

Народився Василь 6 січня 1938 року в селі Рахнівка на Вінничині. Однак на його батька Семена Стуса завели справу за доносом, який отримали радянські каральні органи. Йому вдається влаштуватися на хімічний завод у місто Сталіно (нині - Донецьк), куди й переїжджає з дружиною. Згодом забирає дворічного Василька.

Що Василь Стус пережив у дитинстві? Як і всі діти тих років - голод, бідність і... невимовне бажання вчитися. "Пам'ятаю, як 1951 року, - згадував поет, - я збирав колосся по стерні. За мною гнався об'їждчик - я втікав, але він - верхи на коні наздогнав мене, став видирати торбинку, а я кусав його за руки. І я таку злість мав, що одібрав торбу".

Хлопець марив музикою. У сьомому класі батько купив йому гітару. Він грав на одній струні - і забувався. Страшенно любив слухати твори Бетховена. Поет казав, що Бетховен перевернув йому душу. Він шкодував, що через бідність батьки не могли купити йому скрипку чи фортепіано.

Не декларував "вишиванство"

Син поета Дмитро Стус пише: "Закінчивши зі срібною медаллю школу, майбутній поет робить спробу вступити на журналістику Київського державного університету. Але отримав відмову (не вистачило року до повноліття) і подав документи на історико-філологічний факультет педінституту".

Після закінченні вузу Василь Стус бере скерування на роботу в школу села Таужня на Кіровоградщині. Кілька місяців "справжньої України" були періодом наповнення себе тим духом живої - нехай і засміченої - мови і традицій, що їх так бракувало на Донбасі. 1959 року побачила світ його перша публікація віршів у "Літературній газеті" з гарною передмовою Андрія Малишка. У грудні 1961 року Стус влаштовується у Горлівську школу.

"Подивіться, що робиться з Україною, - скаржився поет письменнику Йосипові Курлату. - Шкіл українських на Донеччині нема, інтелігенцію потихеньку вирубають під корінь. Мова починає нагадувати типовий воляпюк".

Він ніколи не декларував своє "вишиванство". Яскравий тому приклад - інцидент у Горлівській робітничій їдальні. Василь Шиманський, випускник Львівського університету, згадує: "У грудні 1962-го ми пішли в робітничу їдальню неподалік школи. Я замовив обід українською мовою. Раптом один із шахтарів, що стояв у черзі, скрикнув: "Ти что, падло, по-нашему говоріть нє умєєш...? А нам наплєвать, что ані учітеля, ето бандеровци, ми іх в 45-ом нє убілі, сейчас добйом". Василь Стус розвертається, хапає того плюгавця, піднімає вверх (Стус ніколи не кричав і зараз не крикнув). Лише з гнівом вимовив голосно: "Замовкни, негіднику". Шахтарі втихомирили розпочату бійку. А ввечері Стус написав Малишкові листа, де виклав дві проблеми: мовну і моральності. Не знаю, як реагував Малишко на цей лист, але зберіг його".

"Мовчанка є злочином"

У 1963-му поет вступає до аспірантури Інституту літератури. Та через два роки його звільнили "за систематичне порушення дисципліни". Тодішній Клуб творчої молоді у Києві подарував йому знайомства з непересічними особистостями: Аллою Горською, Романом Корогодським, В'ячеславом Чорноволом, Лесем Танюком. А виступ Василя Стуса у вересні 1965-го в кінотеатрі "Україна" викликав зацікавленість у КДБ. Вже наступного дня поетові довелося писати пояснювальну записку: "Після виступу автора фільму "Тіні забутих предків", а потім -- після виступу Івана Дзюби, який не міг сказати про групу арештів (його зіпхнули зі сцени) я виступив. ...Я говорив з обуренням про те, що підозріло приховуючі арешти виявляють гнітючу атмосферу в Києві. Підозрілі арешти створюють ґрунт для страшних аналогій. Я вважаю, що в таких умовах мовчанка є злочином".

Після того життя поета творилося в умовах пресингу влади. Він утратив роботу за фахом. Безробітний Василь Стус одружується з Валентиною Попелюх, яка приймає на свої плечі весь тягар його бурлацького життя. Щоби вижити, впродовж року поетові доводиться працювати різноробочим: кочегаром, будувати метро... Перша збірка "Круговерть" намарне припадає пилом у видавництві. Друга збірка "Зимові дерева" побачила світ аж 1970 року в Брюсселі.

На початку 1970-х ім'я поета було вилучене з літератури. У Києві та Львові відбулися арешти за політичні погляди проти радянської системи. Заарештували і Стуса. Це був 1972 рік. В органах КДБ на нього завели "Личное дело заключенного". У залі суду поет мовив: "Своєї вини я не визнав і в останньому слові. Щире каяття стосувалося лише чернеткових рядків на зразок: "Кубло бандитів-кагебістів, злодіїв і ґвалтівників, у стольному засіли місті як партія більшовиків". Відмовившись від адвоката, Стус вимагав юридичної літератури, щоби підготуватися до свого захисту самому. Але йому навіть Кодексу не дали. Вирок суду: п'ять років таборів і три - заслання. Отримуючи передачі від дружини, Стус підписувався: "Враг народа В. Стус", за що був позбавлений права користуватися тюремними "ларьками" й отримувати передачі від дружини.

Ось цитата з характеристики на поета, підписаної начальником зони у Мордовії: "В общественной жизни участия не принимает и не жалеет. В обращении с работниками ИТУ (виправно-трудової колонії, - В.Ш.) ведет себя высокомерно, дерзко, не скрывает своей злости и ненависти к ним. Называет их "садистами", "бандитами", якобы они его эксплуатируют, забирают деньги из его заработка для откорма работников КГБ и администрации". У таборі Василь Стус відмовлявся носити нагрудний знак, не виконував норм виробітку, не з'являвся на ранкову перевірку. За це його позбавляли права купувати продукти харчування, переводили у штрафний ізолятор... Після табірної операції (поетові видалили дві третини шлунка) його перевели на інвалідність. Аби домогтися дозволу виїхати до безнадійно хворого батька, Стусові довелося оголосити голодування. Поет домігся свого. Але під час виїзду на похорон місцева влада організувала цькування та публікації брехливих обвинувачень у місцевій пресі.

"Долі не обирають"

До Києва із заслання поет повернувся у серпні 1979 року із "букетом" недуг. А через рік - новий арешт на десять років таборів особливого режиму та п'ять років заслання. Стусові заборонили передавати в листах до дружини власні твори. "Психологічно я розумів, що тюремна брама уже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною - і зачиниться надовго, - писав поет. - Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло - за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають".

Яким Стус запам'ятався табірним арештантам? Михайло Горинь згадує: "2 листопада 1982 року, друга година ночі. Мене привезли в кучинський концтабір особливого режиму № 36 і кинули в камеру-одиночку. Раптом громовий голос: "Гей, хто там приїхав, вітаймо!" Я привітався, назвав своє прізвище. Луна прокотилася по сонному бараку. Затупотіли по долівці чоботи і наглядач закричав: "Стус, ви опять захотєлі в карцер?" "А чого це я захотів у карцер? Приїхав мій земляк. Тож мушу його привітати... на цій забутій Богом землі". Про себе та однодумців Стус любив казати: "Нас не знають і не цінують тому, що ми... недержавна нація".

Валентина ШУРИН