Він - один із кращих українських прозаїків, автор багатьох повістей, есе, романів. Лауреат престижних літературних премій - імені Андрія Головка за кращий роман року ("Марґінал"(1997)) та імені Олеся Гончара за видану 2000 року книжку повістей "Усусуси на Лисоні".

Минулого року у видавництві "Світ" вийшов роман-есе Левка Різника "Самотність пророка, або Добрий ангел Івана Франка". Ця оказія, а також не менш значуща подія у житті автора - його 70-ліття - стали приводом для нашої зустрічі в редакції.

"А молодість не вернеться..."

- Читачі газети "Україна і час" приєднуються до привітань з нагоди ювілею і зичать Вам усіляких гараздів у житті та творчості. Пане Різнику, як би Ви оцінили свій життєвий шлях із висоти прожитих літ? За чим шкодуєте найбільше?

- Дякую за теплі слова. А шкодую, звісно, за прожитими роками, яких не повернеш уже ніколи. Тепер розумію і відчуваю слова класика "...а молодість не вернеться, не вернеться вона". Але годі про сумне. Якщо трохи пофілософствувати, то для мене ці прожиті роки складають три світи, два з яких я вже пережив, а у третьому перебуваю зараз. Перший світ, дитинство і юність, пов'язаний із моїм родинним гніздом - селом Нараїв, що у Бережанському районі на Тернопільщині. Цей час для мене дуже значимий. І хоча мої дитячі роки обпалила війна, адже я народився 1938 року, дитинство у мене було радісним. Найбільшим щастям були книги, які я читав запоєм, і мандрівки з приятелями на природу - в ліс по ягоди та гриби, на річку купатися, на пасовисько пасти корів... Такий спосіб життя і світовідчуття, які стихійно формувалися під впливом цих чинників, як з'ясувалося згодом, і визначили мій життєвий шлях.

Але спочатку я дуже хотів стати художником і навіть після закінчення школи робив спробу вступити у Львові в Інститут прикладного і декоративного мистецтва. Мені здавалося, що я - геній. Але в інституті перед іспитами від мене почали вимагати показати роботи - малюнки якихось кубів, багатокутників, композицій із світлом і тінню... Мені стало нецікаво від таких дивних для мене захцянок львівських професорів, і я подався у сільськогосподарський інститут у Дублянах, щоби бути ближче до природи. На диво, успішно склав іспити і став студентом агрономічного факультету.

Хоч я дуже любив природу, однак мріяв завжди жити у великому місті, де багато музеїв, бібліотек, театрів. Тому навчання і проживання у Дублянах, що поблизу Львова, було ідеальним місцем для сільського хлопця, щоби безболісно адаптуватися до життя великого міста. Тож, навчаючись на агрономічному, я глибоко пізнавав природу, а у вільний час успішно десантувався до мистецьких скарбниць міста Лева. Так я, балансуючи між агрономією і літературою, прожив і провчився п'ять років у інституті, де до мене студіював Степан Бандера.

На канікулах я поїхав в експедицію, яка вивчала ґрунти, і так глибоко "присох" до цієї роботи, що пропрацював аж двадцять три роки в науково-дослідному інституті "Земпроект". Отже, це, за моєю класифікацією, і був той перший прожитий мною світ. На жаль, із нього вже не залишилося майже нічого, хіба могили батьків, брата, близьких по духу друзів...

Письменник має бути напівголодним і закоханим

- Пане Різнику, ми домовлялися, що не будемо гомоніти про сумне... То коли Ви зробили перший покіс на літературній ниві?

- Ще трохи розповім про мій "другий світ". Він теж дуже цікавий для мене, оскільки, працюючи ґрунтознавцем, мав змогу об'їздити весь колишній Радянський Союз. Це збагатило мене знаннями не тільки фаховими, а передусім дало змогу побачити життя людей різних національностей, зрозуміти їхню психологію і традиції.

А перше оповідання написав 1959 року, навчаючись на останньому курсі інституту. Як це не банально звучить, поштовхом до цього "подвигу" стало кохання до одногрупниці. Я їй у цьому довго не признавався. А мій старший товариш, з яким ми приятелювали, скривдив її. Мені було так тяжко на душі, а поділитися не було з ким, що я почав писати. Надіслав твір у "Ленінську молодь", в якій працював Григорій Книш. Він відредагував його й опублікував. Через деякий час я отримав від нього листа. Ми зустрілися, поговорили. Григорій Книш зворохобив мене продовжувати писати, фактично ставши моїм літературним хрещеним батьком.

А через два роки мою новелу було опубліковано в "Молоді України", у якій працював Борис Олійник. Сталося це після літературного семінару молодих письменників в Одесі, де я познайомився з Олегом Чорногузом, Іриною Жиленко, Василем Стусом... Борис Олійник як кореспондент висвітлював хід семінару і присвятив нашій творчості сторінку в газеті.

У молодості я часто закохувався. Саме тому мої перші новели й оповідання дуже ліричні, емоційні. А у ті часи від письменників, художників, кінематографістів партія вимагала висвітлення виробничої тематики, головними героями мали бути передовики та раціоналізатори, а антигероями - ледарі й несуни... Можливо, саме тому моя тодішня творчість залишилася поза кадром.

Та й із матеріальної сторони я теж програвав. Якби тоді я написав повість на виробничу тематику на 20-30 друкованих аркушів, то міг би заробити великі гроші. Не повірите - кон'юнктурний письменник у сімдесяті роки за один твір міг заробити сто тисяч радянських рублів, оскільки отримував гонорар тричі: за публікацію у журналі, роман-газеті і, нарешті, після виходу у світ книги! А цю книжку могли ще перекласти на мови, як тоді казали, "братніх республік-сестер", перевидати.

Можливо, найбільша заслуга у тому, що я не став кон'юнктурним письменником, передусім належить моїй (на жаль, уже покійній) дружині. Вона була невибаглива, тішилася нашими двома синами, вирощеними власними руками помідорами й огірочками. Словом, створювала довкола мене духовний комфорт для творчості та самовдосконалення.

- Хто із письменників радянської епохи був для Вас моральним авторитетом, впливав на Ваше формування як письменника та громадянина?

- Це передусім Ірина Вільде і Роман Іваничук. Можу назвати ще багато знаних у Львові та Україні письменників, які завжди підтримували мене. 1963 року я написав новелу "Професор", яку дехто у Спілці письменників почав гостро критикувати. Мовляв, селюк має писати про ратні подвиги агрономів і бригадирів, а він лізе у чужу парафію! Пригадую, на мій захист став знаний авторитетний львівський професор, літературознавець із європейською освітою та культурою Михайло Рудницький. Ірина Вільде, яка тоді очолювала львівське відділення СПУ, на публічному обговоренні теж підтримала мене і мого "Професора", ставши моєю хрещеною мамою в літературі.

А найбільший вплив на мене мав Іван Франко - від нього я вчився мислити по-європейськи, водночас залишаючись українцем. Можливо, саме тому чимало київських редакторів, читаючи мої твори, дорікали, буцімто я "позичаю" сюжети і мовну стилістику десь із Австрії чи Франції.

У 1981 році Роман Лубківський, новообраний голова спілки, запросив мене працювати літконсультантом. Відтоді "другий світ Левка Різника", що тривав упродовж 23-ох років моєї праці в інституті "Земпроект", почав поступово зникати, і на сьогоднішній день його теж не існує.

Усусуси, Франко... і як прожити решту життя

- Що спонукало Вас заглибитися в історичну тематику, адже два останні твори Ви присвятили саме минулому нашого народу?

- Я живу серед сучасників. Із 1993 аж до минулого року впродовж чотирьох каденцій мене обирали головою Львівського відділення НСПУ. Упродовж цих років я був у вирі літературного життя області, країни. Дуже багато часу займала різноманітна адміністративна робота. Зокрема, нам вдалося відстояти приміщення спілки, як модно зараз говорити, від рейдерської атаки однієї відомої львівської адвокатської контори. Завдяки меценатській допомозі людини високої культури та шляхетної душі, народного депутата Петра Писарчука ми зуміли здійснити серйозний ремонт приміщення спілки. Я говорив і продовжуватиму повторювати, що Петро Писарчук перший із львівських бізнесменів ховає гроші не в якісь "офшори", а у вітчизняну господарку, створюючи робочі місця, підтримуючи культуру. Велике за це йому спасибі від усієї творчої інтелігенції Львова!

За час мого головування ми прийняли у письменницькі ряди десятки талановитих молодих авторів. Мені інколи навіть дорікали, що я так активно лобіюю прийом у спілку львів'ян - а я вважав, що чиню правильно, розширюючи творче середовище, в якому і можуть проростати справжні таланти. За час мого керівництва спілка зросла втричі.

Так ось, спілкуючись із сучасниками, серед яких були і є як справжні патріоти, так і, на жаль, опереткові "герої" (про яких Іван Франко написав знамениті слова "Ти, брате, любиш Русь, Як хліб і кусень сала. Я ж гавкаю вночі, щоби вона не спала"), весь час ловив себе на думці - звідки у нас стільки різного шумовиння, яке чомусь завжди на поверхні, а людей, які справді працюють на благо народу і держави - одиниці? Прийшов до висновку, що ми сьогодні - продукт героїчної і трагічної української історії.

Адже і подвиг січових стрільців (які, замість присягати цісарю, бурмотіли рядки з "Кобзаря"), і життєвий і творчий подвиг Івана Франка, напружений духовний пошук суспільного ідеалу, боротьба за душу Пророка між силами добра (Ангел) і зла (Лукавий) актуальні й сьогодні, коли значна частина нашого народу та його керманичів геть погрузли в брехні, лицемірстві та меркантильності. І хоча з тих пір, коли січові стрільці зі зброєю в руках воювали за волю України, а Каменяр утверджував нашу незалежність своїм пророчим словом, минуло чимало літ, їхні помисли, ідеї та вчинки залишаються живими й актуальними.

Але про книги важко говорити. Тим паче - про свої.

А так стаю зранку - і до праці. Саме у писанні знаходжу спокій і розраду. І так щодня...

Мирослав ГРЕДІЛЬ