Півстоліття тому донька "ворога народу" стала нареченою Христа

"Шпионка Ватикана!" - окрики енкаведистів сестра Василія, настоятелька монастиря Пресвятого серця Ісусового сестер чину святого Василія, не забула й досі. І пам'ятатиме вже до кінця днів своїх. Чотирнадцять років заслання і тюрем та сорок років підпілля - таку ціну черниця заплатила за любов до Бога й України.

Україна і Бог

Сестра Василія каже, що вже стара, тож смерть не за горами. Але ще вчить сільських діточок танцювати "козачка на шабельках". А коли заводить розмову про Україну, погляд палає молодечим завзяттям.

"Щодня молимося за Україну. Просимо в Бога мудрості для керманичів нашої держави. Бо чи личить їм сваритися, сіяти розбрат між Сходом і Заходом, ставити питання про російську мову як державну? Що нам - викопати тунель, аби з'єднати Крим із Росією? Щоби знову тюрми, сибіри і казахстани?" - запитує сестра Василія. Черниця не гнівається - гнів, подив, ненависть залишилися там, у казематах Сибіру та степах Казахстану. Тюремні мури випили красу, знищили здоров'я. Але ні енкаведистам, ані кадебістам не вдалося зламати дух цієї непокірної. У вимученому серці колись юної Аріадни з містечка Надвірна Івано-Франківської області, а нині настоятельки монастиря сестер-василіанок, що у селі Войнилів Калуського району, залишилося одна любов: до Бога й України...

"Коли батька енкаведе забирало, я була ще дитиною. Тринадцять літ мала. Кинулася татусеві на шию, вхопила за сорочку, наче серцем почула: ніколи ненька не побачу", - мова черниці, мов пісня. Так розмовляє лише стара галицька інтелігенція.

...У світському житті вона називалася Аріадною. Дівчинка була донькою адвоката, голови місцевої "Просвіти" Михайла Николайчука з містечка Надвірна. Дід її Людомир - відомий у ті часи священик. Саме отець Людомир-Костянтин і був засновником монастиря, який сьогодні став домівкою його внучки.

Батька забрали в станіславівську тюрму 1939-го. Дружині надвірнянського адвоката Николайчука та двом його малим діточкам, "ворогам народу", енкаведисти винесли вирок: п'ятнадцять років колонії суворого поселення.

"Я пам'ятаю вагон. У таких худобу перевозять. Діти плакали й просили їсти. Тих, хто помирав, солдати викидали під час руху поїзда..." - втомлено прикриває очі рукою черниця.

Казахстан. З колонії-поселення українським рабам було заборонено виходити. Николайчуків підселили до молодиці, яка щороку народжувала діточок від різних чоловіків. "Я колишу дитинку, ношу і все над нею плачу: "Господи, чому я маю "таких" дітей глядіти?" - розповідає сестра Василія.

Николайчуки жили у Казахстані разом із поляками. 1947-го поляків амністували. Дідо Людомир передав гроші на дорогу, й Аріадна з мамою, братиком і поляками таємно повернулися в Україну...

"Шпионка Ватикана"

Сім'я "ворога народу" на рідній землі жила у підпіллі. Якби "совіти" дізналися, що вони в Україні - розстріляли б. Усе ж Аріадні вдалося поступити у львівський "політехнічний". Після першого курсу дівчина зрозуміла: хтось її видав - стежать. "Я боялася зайти до друзів у гості, ні з ким не розмовляла. Розуміла: будь-яку невинну людину після розмови зі мною могли арештувати чи вбити". Її ж заарештували на другому курсі, напередодні останнього іспиту...

1950 рік. Львів. Тюрма на Лонського. "Зі мною поводилися грубо. У камеру штовхнули так, що заледве втрималася на ногах. Коли запитувала, за що затримали, - мені сміялися в обличчя. У камері мене дуже здивували в'язні. Багато жінок були закривавлені, не могли підвестися на ноги, але всі стояли навколішках і молилися. У багатьох були вервечки. Ув'язнені молилися за Україну і просили в Бога мужності для кожного, хто перебував у цій камері". Молитви стражденних і стали початком іншого життя Аріадни. Дівчина вирішила: виживе - стане черницею, щоби завжди дякувати Богові за непохитну віру та мужність синів і доньок свого народу.

"На Лонського був слідчий Горохов. Після його допитів ув'язнених до камери волокли за руки і ноги. Були й такі, що з допитів до камер не поверталися", - згадує сестра Василія час, коли "старший брат" Росія навчав свою "молодшу сестру" Україну покори. Чи знущалися над студенткою, що віддано любила Україну і так же віддано вірила у Всевишнього? Знущалися. Та черниця каже, що іншим було у стократ важче. Її ж енкаведисти вважали "шпигуном Ватикану", тож боялися нівечити, бо інформація про знущання могла набути міжнародного резонансу. Доньку адвоката Николайчука судила у Москві славнозвісна "трійка". Зазвичай, "трійки" виносили українським націоналістам один вирок - "розстріляти".

Коли її виводили з камери, вартовий буркнув: "Десять років тюрми суворого режиму. Легко відбулася - мали розстріляти". І знову - етап. Лише казахстанські степи змінилися сибірською тайгою. Єдиною відрадою у сірих тюремних стінах дівчини з України були вервечка й малесенький молитовник...

Обручниця Христова

Після смерті Сталіна життя політв'язнів стало трішки легшим. 1956-го справу Аріадни Николайчук переглянули і вирішили: дівчину засудили помилково.

Лише рік після тюрми Аріадна носила своє мирське ім'я. 1957 року її постригли, облачили у чернечий одяг й назвали сестрою Василією. Обряд здійснював у підпіллі греко-католицький священик отець Чепітка. Щоби під час можливого обшуку кадебісти не знайшли чернечого вбрання, сестра Василія розірвала габіт (чорне плаття) на дві окремі частини. Тоді вона ще не знала, що у підпіллі їй доведеться прожити 40 зим. Ставши черницею, юнка продала свої лакові туфлі й купила золотий перстень. Вона й нині його носить на правій руці як свідчення вічного обітниці обручниці Христа.

...Ніч накрила стіни монастиря. Мені постелили у розмовниці. Колись у цьому монастирі був штаб енкаведе: у келіях жили енкаведисти, а сестри - у стаєнці, з коровами. Під підлогою розмовниці, у підвалі, енкаведисти катували юних і непокірних українських націоналістів. Щоночі до стаєнки долинали їхні крики. Молилися черниці в тій стаєнці. Просили Бога мужності для катованих. І нині моляться. За невинно убієнних. За Україну. За щасливу долю кожного з нас.

Світлана МАРТИНЕЦЬ