Ростислав ПОТОЧНЯК: "Шкода, що теперішні "Карпати" не продовжують колишню славу"

Загальновідомо, що футболісти набувають визнання найчастіше після забитих голів чи вдалих атак. Захисники ж на перші шпальти газет та телеекрани потрапляють рідше. Але якщо вже набув оборонець популярності - отже, він на голову (чи й на дві) сильніший від своїх опонентів. Згідно з одним із опитувань уболівальників, найкращим захисником за 45-річну історію львівських "Карпат" був уродженець містечка Винники Ростислав Поточняк. Його боялися суперники з команд-суперниць, його поважали партнери, а сам він протягом тривалого часу самовіддано захищав зелено-білі кольори рідного клубу.

Нещодавно Ростиславові Поточняку виповнилося 60 років. З ювілеєм його привітали рідні та друзі - ті, з ким доводилося пліч-о-пліч боротися на футбольних полях проти грізних суперників. Зараз вони теж роблять спільну справу, організовують ветеранські змагання, передають досвід молоді.

Стабільність - усьому голова

- "Карпати" й Поточняк - поняття тотожні. Як би банально це не звучало...

- Так. "Карпати" - моя команда. І це вже аксіома. В юнацькі роки у мріях я не уявляв себе в іншій команді, в іншому місті. Пригадую, як ми, винниківські хлопчаки, зривалися серед ночі, їхали до Львова, щоби придбати квиток на стадіон СКА. Він тоді був меншим, ніж зараз, лише згодом трибуни розширили. Для нас це було свято - потрапити на матч улюбленої команди.

- Зараз, як це не прикро, ситуація трохи інша. За рахунок чого, на Вашу думку, тодішнім "карпатівцям" вдавалося стабільно утримувати всенародну любов?

- По-перше, команда у нас була солідна, підбір гравців сильний. Таких виконавців, як Лихачов, Броварський, Данилюк, Габовда та інших прагнули мати ледь не всі клуби Союзу. По-друге, керівництво "Карпат" сприяло успішним виступам. Ернест Юст і Карло Мікльош робили все можливе для того, щоби команда показувала якнайкращі результати. А по-третє, ми грали стабільним складом. Не так, як так тепер: футболіст прийшов, пограв півроку і подався в інший клуб. Візьміть, наприклад, історію з Ковелем: тільки-но він заграв у "Карпатах" - відразу перебіг в інший клуб. Як на мене, потрібно збирати колектив і награвати його протягом чотирьох-п'яти років. Тоді й буде результат. А за системою "прийшов-пішов" успіху не досягти.

Партійне керівництво і патріотизм

- До речі, Вас у ті часи теж запрошували покинути "Карпати" і перейти в київське "Динамо"...

- У "Динамо" мене запрошували тричі. Такі ж пропозиції, знаю, були і в Броварського, Лихачова, Данилюка. До цього процесу підключали навіть так звану партійну лінію: мовляв, партія наказала - треба виконувати. Однак наше місцеве партійне керівництво демонструвало гнучкість, своєрідний патріотизм. З одного боку, на офіційних заходах говорило, що так, треба переходити в Київ. А з іншого у приватних розмовах зазначало: "Що б ми не казали, ви залишайтеся в "Карпатах". Тому й не вдалося нікого насильно переманити у столицю України. Так і вийшло до кращого. Якби ми всі тоді розбрелися по різних командах, не було б у Львові кубкового тріумфу 1969-го...

- Ви згадали про завоювання "Карпатами" Кубка Радянського Союзу. З того часу нічим особливим львівський клуб похвалитися не може. У зв'язку з цим, чи не набридло Вам постійно розповідати саме про цей успіх?

- Щиро кажучи, це вже трохи набило оскомину. Прикро, що після цього "Карпати" нічого вагомішого не здобули. Старші вболівальники, які пам'ятають ті успіхи, питають рідше. А от молодь цим цікавиться, тож доводиться розповідати. Шкода, що теперішні "Карпати" не можуть нічого досягти, щоби продовжити колишню славу.

- І чого конкретно не вистачає теперішньому поколінню львівської команди?

- Немає стабільного складу. Вихованців львівського футболу у різних клубах України не бракує. Ті ж Шуст, Беньо, Даниловський, Єзерський, Кабанов (перелік можна продовжувати дуже довго), але вони чомусь допомагають не "Карпатам", а їхнім суперникам. Та й запрошені гравці у нас довго не затримуються. Взяти хоча б Ковальчука, Іванова, а зараз і Ковеля, Батісту. Така плинність кадрів передусім впливає на результат. Потрібно награти склад, який міг би вирішувати серйозні завдання. І варто тримати марку "Карпат". Бо боротьба за виживання - це явно не для Львова. Якщо Охтирка ще може собі таке дозволити, то Львів - аж ніяк.

"Воювати" з форвардами суперників

- Крім "Карпат", Ви свого часу на високому рівні виступали і за харківський "Металіст". Як відбувся такий перехід?

- У 1977 році, коли "Карпати" вилетіли з вищої ліги, хтось нашептав нашому керівництву, що потрібно різко омолоджувати склад. Ну, й почалося витіснення ветеранів, введення в колектив нових футболістів. У мене виник варіант із Харковом. Я й ризикнув. Тим більше, що запрошував добре знайомий мені наставник Євген Лемешко, з яким раніше доводилося працювати і в "Карпатах".

- Про харківський період своєї футбольної кар'єри згадуєте з приємністю?

- Скажу відверто: мені поталанило, що перейшов туди. Пройшов із "Металістом" шлях від другої до вищої ліги союзного футболу. Ставлення до футболу в Харкові досить сприятливе (це, до речі, зараз відчув і мій земляк із Винник Мирон Маркевич, який працює тренером "Металіста"). Наша команда перебувала на підйомі, квитки на матчі зі "Спартаком" чи "Динамо" неможливо було придбати, стадіон весь час заповнювали вболівальники. Пригадую, після того, як тбіліське "Динамо" виграло Кубок кубків, ця команда приїхала в Харків і програла нам 0:3. Тобто ми могли дати бій будь-якому суперникові. Тому харківський період вважаю вдалим. Та й для мене особисто відбулося певне дежавю. Із "Карпатами" я виграв Кубок СРСР, з "Металістом" грав у фінальному матчі розіграшу Кубка 1983 року (на жаль, ми поступилися "Шахтарю"). З "Карпатами" виходив із першої ліги у вищу, з "Металістом" теж відбувалося підвищення у класі.

- Ви починали кар'єру в юності як нападник. Згодом Вас перекваліфікували на захисника. Як це сталося?

- Мій перший тренер у "Карпатах" Микола Дементьєв брав мене як нападаючого; наступний - Євген Лемешко - перевів у півзахист; Василь Васильєв - у захист; а Ернест Юст уже остаточно оформив моє завдання на полі - "воювати" з форвардами команд суперників. Вважаю, що ці фахівці справді могли у молодому футболістові розгледіти найкращі риси.

- У ролі оборонця Ви відразу почувалися на своєму місці?

- Захисник повинен дотримуватися чотирьох правил. Перше - вдало зіграти на випередження. Друге - "накривати" нападника під час прийому ним м'яча. Третє - не впадати у крайнощі. Четверте - вміло читати ходи подій на полі та точно в ноги віддавати м'яч партнерові. Останній захисник (інакше кажучи, л іберо) повинен страхувати своїх колег із оборони. У футболі потрібно багато бігати, а ще більше думати. Робити все необхідно спокійно й без метушні. Пригадую один епізод із харківського періоду. Граємо в Тбілісі проти "Динамо". Грузини, гарячі джиґіти, мчать в атаку. Вітя Сусло просить: "Будь ближче біля мене - тут Гуцаєв". Каплун із протилежного боку кричить: "Ти куди побіг? Біля мене - Месхі!". А в середині - Шенгелія. От і страхуй, коли суперник "розриває" оборону по всій ширині поля. Але нічого. З кожної ситуації можна знайти вихід. Головне, щоби голова думала.

"Ненадежных" теж брали у збірну

- Скільки всього тривала Ваша футбольна кар'єра?

- У складі львівських "Карпат" і харківського "Металіста" виступав 18 років, з них дев'ять - у вищій лізі, чотири - у першій і п'ять - у другий. Двічі ставав переможцем другої ліги, двічі - першої, двічі грав у фіналах Кубка Союзу. Востаннє зіграв за "Металіст" у листопаді 1983-го, майже в 36 років. Кажуть, що старшого від мене тоді у "вишці" не було.

- А дебют у "Карпатах" пам'ятаєте?

- Починав у Винниках, першим тренером був Богдан Маркевич, батько нинішнього головного тренера "Металіста". 1965 року з групи підготовки при львівському СКА Микола Дементьєв запросив у "Карпати". Цікаво, що у травні наступного року дебютував у матчі проти харківського "Авангарду". Та й перший гол за "Карпати" через рік забив харків'янам.

- Як гравець "Карпат" Ви виступали за молодіжну й олімпійську збірні СРСР...

- У молодіжній збірній грав з Олегом Блохіним, Володимиром Гуцаєвим, Ґіві Нодією, Леонідом Буряком, Андрієм Якубиком. У складі олімпійської збірної запам'ятався матч у Парижі на легендарному стадіоні "Парк де Пренс", коли у відбірному турнірі обіграли французів з рахунком 3:1. Брав участь у турне олімпійської збірної по Південній Америці. Згадати є про що. З львівської команди було дуже важко прорватися у збірну СРСР. Пам'ятаю випадок, котрий мені розповіли львівські журналісти, які були присутні на одному з матчів у Москві. У ложі почесних гостей вони стали свідками такої розмови. Один із високопосадовців, спостерігаючи за грою, зазначив: "Поточняка надо в сборную брать, хорошо играет". На що інший відповів: "Со Львова нельзя брать - ненадежные они". Політика втручалася у тодішню спортивну ситуацію. Та, незважаючи на це, нам удавалося засвітитися на високому рівні.

- Ростиславе Мирославовичу, чим зараз займаєтеся?

- Разом із Габором Вайдою керуємо командою ветеранів, яка свого часу (2003 року) була чемпіоном і володарем Суперкубка країни. Останні п'ять років ми стаємо чемпіонами області. Беремо участь у різноманітних змаганнях, проводимо товариські матчі з усіма, хто нас запрошує. Зокрема, минулого року зіграли на теренах Західної України шістдесят таких поєдинків. Тож футбольне життя у мене триває...

Віталій ПАВЛИШИН