Литовський щоденник

Литва - країна, яка однією з перших вирвалася з лабетів радянської імперії

16 лютого 1918 року було ухвалено акт про незалежність Литви. Відновлена тоді Литовська держава проіснувала аж до 23 серпня 1939 року, коли, згідно із пактом Молотова-Ріббентропа, відійшла до складу Німеччини (на відміну від Української народної республіки і Директорії, котра проіснувала на політичній мапі світу лише вісім місяців і 25 днів). 28 вересня того ж 1939-го договір було відкореговано, й Гітлер віддав Литву Сталінові. І тільки 11 березня 1990 року, спираючись на результати референдуму (90% громадян тоді ще ЛРСР проголосували за незалежність), сейм ухвалив рішення про відновлення Литовської республіки.

Цими днями в Україні розпочалися дні литовської культури. Наша публікація - маленька данина шани нашим братам-литовцям.

Каунаський "десант" у зимових Карпатах

Був лютий 1987 року. Я придбав гірські лижі у приятеля, який поламав на них ногу і зарікся до кінця життя не бавитися, як казав, "у цей клятий аристократичний екстрим". Невдовзі я "десантувався" у Славському, на відпочинковій базі Львівського політехнічного інституту. Уночі, пригадую, стояли морози, але вдень було сонячно, на дорогах танув сніг і пахло весною...

Чомусь скажено хотілося жити й любити. Можливо, в голову "стріляла" не тільки краса зимових Карпат, навіть не те, що за короткий відтинок часу таки зумів приборкати австрійські нарти, як запах невідомої мені демократії, що вузькими струмочками починала продиратися в Україну крізь залізобетонні мури тоталітарної системи. І хоча горбачовська гласність начебто розширювала простір внутрішньої свободи, проте вона мала присмак тимчасовості. Недарма казали, що коли у Москві за будь-яку антирадянську крамолу обтинали нігті, то у нас відрізали пальці.

Саме у такий час і познайомився я з литовською общиною із Каунаса - литовці приїхали у наші гори понартувати й отаборилася у кількох приватних оселях бойків неподалік бази "Політехнік". Удень вони завзято з'їжджали з гір, а вечорами збиралися і під хорошу чарку гомоніли про все. Звісно, найбільше політикували. Саме тоді від них я й довідався про міжвоєнну Литовську республіку на чолі з президентом Сметаною, про боротьбу їхніх "лісових братів" (рух опору) із радянською окупацією, правду про литовських дисидентів...

Наступного року ми "синхронізували" відпочинок у Карпатах. Поселилися разом біля підніжжя гори Тростян, адже були вже досвідченими лещатарями. Саме тоді я отримав на літній період запрошення від литовських "лабусів" відвідати їхню батьківщину. Щоби засвідчити свою повагу до литовських друзів, я, придбавши самовчитель, почав вивчати литовську мову.

Чому поляки недолюблювали литовців?

Але доля розпорядилася по-своєму. Я та мій приятель Володимир Яворський вирушили у литву в червні 1989 року як співробітники Української незалежної видавничої спілки (УНВС), яку очолював В'ячеслав Чорновіл, щоби отримати у Вільнюсі самвидавчу літературу й періодику, котру українська опозиція друкувала переважно саме у цій республіці.

"На перекурах" у тамбурі поїзда ми познайомилися з Боженою Рафальською - львів'янкою, яка у 1970-их роках студіювала польську філологію у Вільнюському університеті, а на час нашої зустрічі працювала кореспондентом газети ЦК Компартії Литви, що виходила, окрім литовської й російської, ще й польською мовою.

Ми, звісно, поцікавилися, навіщо пані Божена їхала вчитися аж так далеко від дому, коли у Львівському університеті є своя полоністика з давніми славними традиціями. Виявляється, з її слів, вступити львівській польці у Львові на полоністику було майже неможливо, бо комуністичний режим провадив дуже цікаву політику щодо націй, намагаючись розпорошити і протиставити їх одна одній.

Усе нам подобалося в пані Божені. А передусім - її вільні висловлювання щодо утисків свободи слова, що для нашого стереотипного уявлення про компартійних журналістів було доволі несподіваним. Єдине, чого ми не могли толерувати, то це неприхованої зневаги пані Божени до литовців. Вона весь час натякала, що "літвіни" - селюки, які, на відміну від поляків, не мають своєї аристократичної культури й тільки десь сто років тому придумали літературну мову...

Так, пані Божена, водячи нас по Вільнюсу, а особливо - по цвинтарі, показувала лише польські знакові пам'ятники, що мало означати домінуючу впродовж століть польську присутність у цьому місті. Слухаючи її, я постійно ловив себе на думці, що подібне трактування історії я вже чув на Личаківському цвинтарі від польських екскурсоводів.

Щоби не повертатися до "польської присутності" у тоді ще Литовській РСР, опишу ще кілька особистих вражень. Перебуваючи у Вільнюсі впродовж майже двох тижнів, мав змогу спілкуватися не лише з литовцями, а й із росіянами та поляками. Якщо негативна реакція росіян на прагнення литовців до незалежності була зрозумілою, то така ж позиція місцевих поляків, відверто кажучи, мене заскочила. Відвідуючи різноманітні фольклорні фестивалі, на які чи не щодня з'їжджалися колективи з різних куточків Литви, я не раз чув саркастичні висловлювання поляків на адресу литовців. До честі останніх, вони не звертали жодної уваги на ці репліки, а преспокійно танцювали та співали.

Як пояснив мені згодом чільний діяч керівництва "Саюдіса" українець Василь Капкан, міжвоєнна Литовська республіка була єдиною державою у світі, що надавала фінансову допомогу ОУН, вважаючи її союзником у боротьбі з Польщею. У Каунасі тоді працювала українська радіостанція, друкували літературу й періодику націоналістичного характеру.

...Ми замельдувалися в "Саюдісі". Українську тему в цій надзвичайно потужній громадській організації, яка 1988 року очолила рух литовців за незалежність, вів уже згаданий Василь Капкан. Він і став нашим гідом та помічником серед моря розбурханих політичних пристрастей Вільнюса.

Кілька разів ми бачили тодішніх депутатів Верховної Ради СРСР Альґірдаса Бразаускаса, Казиміру Прунскене, Вітаутаса Ландсберґіса, які приходили на "Співоче поле" подивитися на виступи народних колективів. До політиків завжди підходили люди, щоби висловити своє захоплення їхньою громадянською позицією. Ми з Володимиром теж сфотографувалися з Бразаускасом і Прунскене, хоча мій колега, начитавшись Донцова, дуже не любив ні комуністів, ні демократів, вважаючи їх ворогами українського народу.

Через два тижні тим же поїздом із кількома пакунками "крамольної" літератури ми успішно "десантувалися" на Львівському залізничному вокзалі.

Як двоє львів'ян стали захисниками сейму

А тим часом у Вільнюсі запахло порохом. До столиці Литви почали підтягувати десантників з-під Каунаса. Щоби допомогти литовським друзям захищати незалежність, у січні 1991 року добровільно зголосилися поїхали двоє львів'ян - колишній десантник Михайло Саврас, який уже прославився організацією пікетів у Москві за легалізацію УГКЦ і знаменитим кидком тому Леніна у генсека Михайла Горбачова на Хрещатику, і зовсім юний член УГС Ростислав Онищак. Чи справді у литовців тоді забракло своїх досвідчених бійців, чи вони хотіли надати процесові інтернаціонального характеру - невідомо. У результаті двох українців запустили у приміщення сейму, видали автомати Калашникова з повним комплектом набоїв, і вони декілька діб несли варту, очікуючи штурму спецназу. У пана Савраса на згадку з тих днів залишилася подяка самого Ландсберґіса, яку литовський політик написав на одній зі сторінок радянського паспорта українця. Як відомо, тоді радянські десантники обмежилися захопленням вільнюського телецентру - ці події у висвітленні російського журналіста Невзорова побачив увесь світ.

...Я настільки закохався у Литву, що через місяць авіарейсом "Львів-Архангельськ" уже летів у Вільнюс, а ще через дві години їзди електричкою гуляв знаменитою Лайсвес-алеєю у Каунасі, вслухаючись у дзюркотіння фонтанів, насолоджуючись грою та співом старого литовського баяніста.

Тоді не думав, що майже рік із невеликими перервами житиму і працюватиму журналістом у цьому чудовому місті, що пахне липами, кавою і цепелінами (національна литовська страва з картоплі).

Там я зустрів прекрасних людей: канцлера Литовської католицької церкви Сварінскаса, який просидів понад чверть століття у концтаборах разом з українськими патріотами; журналіста і видавця Жанну Борсукову, родичі якої, емігрувавши після революції з Петербурга, де танцювали у балетній трупі Маріїнського театру, закладали основи литовського національного балету; художницю Нійолє Грюждювене, яка була моєю литовською музою... І таких людей було багато. Спогади про них гріють мою душу і сьогодні.

Мирослав ГРЕДІЛЬ

Довідка

Населення Литовської республіки - майже 3 млн 600 тис. осіб, 80% із яких - литовці; 8,7% - росіяни; 7% - поляки.

Литва - член ЄС та НАТО.