Народити в Україні

... Найімовірніше, Міжнародний жіночий день тут ні до чого, просто наболіло. Зрештою, нині мій дім пахне молоком. Усі батареї, шнурки у ванній і кухні обвішані пеленками та крихітними сорочечками. Підгузки, дитячі кашки-суміші та маленькі пляшечки стали вже звичними атрибутами мого нового життя. Я - молода мама. Й у моїй спальні поруч із великим ліжком у візочку солодко спить, сопе, схлипує, плаче, сміється, горланить, кричить, вовтузиться і потрохи вже вивчає навколишній світ мій маленький синочок Василько. Він сам приніс собі ім'я - народився 14 січня, у "той другий празник, святого Василія".

Про стать дитини я довідалася ще на п'ятому місяці вагітності завдяки ультразвуковій діагностиці. Щоправда, в одному медичному закладі апарат УЗД "побачив" одне, в іншому ж... інше. Отак-от. Як кажуть, і будь тут мудрою. Власне, про особливості нашої вітчизняної медицини і про те, через які "радощі й біди" доводиться проходити майбутнім матерям до народження немовляти, про писані та неписані закони спілкування з необхідним у цьому періоді медперсоналом, про розмаїті небезпеки, які чатують на жінку, а також про відчуття, що ними сповнене все єство упродовж сорока тижнів або дев'яти місяців - про все це я спробую переповісти, вибравши найважливіше і найцікавіше зі своїх доволі суперечливих щоденникових нотаток.

"Не вчіть мене лікувати..."

Одразу наголошу, що раніше, ще під час вагітності, хотілося викласти спостереження різкіше і викривально написати про "так звану охорону здоров'я" в нашій країні. Однак нині я дивлюся на багато речей уже інакше: гормони задоволення та щастя ендорфіни нуртують у крові, а тому недбалість (чи профнепридатність) декому я прощаю (хай їм грець!), проте сама система медицини і галузь загалом - сум та безнадія...

Почну з того, що з огляду на свою закоханість у професію, на роботу я ходила, як кажуть, практично "до останнього". Втім, усе ж довелося, починаючи з третього місяця, відвідувати періодично лікарів (приблизно раз у два тижні) - так прийнято, так гласить закон, і це називається "стояти на обліку". Водночас зі мною, якщо можна так висловитися, вагітними на тому ж "плюс-мінус" місяці (про це писала преса) у своїх містах і селах також ходили декілька відомих особистостей: співачка і екс-дружина відомого політика Галліна, одна з учасниць нині модного серед молоді дівочого поп-гурту "Армія" і світова зірка Крістіна Агілера. Зазначу, що всі вони у запланований термін (грудні-січні) успішно понароджували своїх первістків - так само, як і я. Ура! (І тьху-тьху, щоби не зурочити).

До речі, про забобони. Про те, скільки їх існує в природі, людина найбільше дізнається у двох ситуаціях: коли готується до іспитів і носить дитину під серцем. Виявляється, у "цікавому стані" жінці не можна: сміття з хати ввечері виносити (маля буде плакати), стригтися (не буде говорити), заздалегідь, до народження, купувати маленьких речей (теж чогось не буде). Всі розуміють, що це, найімовірніше, нісенітниці - але легковажити ними, як правило, народ не ризикує. Звісно, дуже важливо, щоби поруч із майбутньою мамою весь цей час були люблячі люди та їхня підтримка. Тоді жінка сприйматиме багато речей легше і взагалі ідентифікуватиме свій стан не як сповнений заборон і складнощів період, а як час розквіту життєвих сил.

Бо так воно, в принципі, і є. Ще кажуть, що організм вагітної жінки фізіологічно омолоджується, стає здоровішим, підвищується імунітет. Але все це відбувається, допоки "в гості" не завітає, наприклад, застуда. Грип, ангіна та гострі респіраторні захворювання означають, що існує ризик викидня, отож мамусю невідкладно кладуть на стаціонарне лікування до пологового відділення. Те, що довелося побачити й пережити тоді у районній лікарні, залишиться, на жаль, у пам'яті на все життя. Насамперед ідеться про ставлення лікаря до пацієнта.

Можливо, просто планети не так розмістились у своїх космічних просторах і це не типова поведінка ескулапів, але так сталося, що до мене у палату лікар майже не заходила. Діагноз "ГРЗ" означав тільки одне - мені слід лежати у палаті й... мовчати (напевно, чекати, коли недуга сама мине). Призначені мені першого дня краплі для носа та горла не допомагали хоча б тому, що температура у приміщеннях медичного закладу була дуже низькою - саме почалися пронизливі осінні холоди, а опалювати лікарню... ще не почали (11 жовтня - це вам не 15-те). Так закатареною я пролежала чотири дні, і коли нарешті зважилася попросити відпустити додому хоча б на ніч (там би я принаймні погрілася), то у відповідь почула сказане зверхнім тоном майже дослівно таке: "Ви - не лікар, тож не вчіть мене лікувати. Ніхто не винен, що ви захворіли". Після цього та, що лікар, пішла геть, а приблизно через п'ять хвилин повернулася зі словами: "Якщо хочете, викликайте таксі - я вас виписала". І ось це називається лікуванням! Уже не кажучи про те, що у психологічному плані такі вибрики, поза всяким сумнівом, могли спричинити стрес, який сам по собі становить небезпеку переривання вагітності.

Тут принагідно згадалася сакраментальна фраза: "Не зашкодь!" - здається, для когось вона мала би бути правилом. Але нехай усе залишається на совісті горе-медика.

Вигуків під вікнами вже не чути

Втім, перебування у пологовому відділенні до пологів мало і свої плюси. Передусім - у пізнавальному аспекті. Адже спостерігати за тим, що відбувається навколо, ніхто не забороняв. Отож, щодня в районному пологовому відділенні приїжджали народжувати дві-три жінки. Варто сказати, що під вікнами таких пережитків минулого, як вигуків татусів і членів дорогої родини, нині вже не почуєш - кожна породілля не відвадить мобільного від вуха.

Одяг жіночок - окрема тема. Жалюгідні вицвілі лікарняні халатики і бежево-сірого кольору спідні сорочки оптимізму та впевненості не додавали нікому. Щоправда, тепер у медзакладах усе змінилося - сьогодні пацієнтки вже можуть брати туди зі собою хоч весь свій модний і різнобарвний гардероб.

До речі, ще одним нововведенням у пологовому відділенні з початку нового року став дозвіл заходити відвідувачам безпосередньо у палати. Це, ясна річ, не могло не втішити як майбутніх мам, так і їхніх нетерплячих "родичів гарбузових". Відтак турботливі бабусі й тітки немов орда хлинули сюди зі своїми обіймами, бананами, печивом і бульйонами у слоїках. Педіатри швидко зметикували, що потенційних носіїв інфекцій та вірусів забагато, як на беззахисні маленькі щойнонародженні створіннячка, і відвідини заборонили.

Гроші. Ні для кого не секрет, що у нашій державі всі ці навколопологові справи матеріально винагороджуються. Лікарям, акушерам, санітаркам і медсестрам належить обов'язково "подякувати". Благо, запроваджена тепер державна підтримка матері та дитини дозволяє не хвилюватися бодай із цього приводу. Тільки хотілося б, звісно, щоб окремі медики ішли на роботу не просто отримувати гроші, але ще й щоби заробляти їх. Безумовно, це аж ніяк не "камінь в город" усіх без винятку медичних працівників. На щастя, світ не без добрих людей (хоча, на жаль, не без поганих також).

Разом із дитиною народжується мама

Хотілося б зауважити, що за дев'ять місяців довелося почути силу-силенну дотепних і метафоричних дефініцій вагітності, переймів й усіх інших невід'ємних "атрибутів" цієї сторінки життя. І цинічних - у тому числі. Анекдотів про батьківство теж існує чимало...

А тим часом відведений природою термін виношування дитини минав. Невпинно наближався "момент істини". За кілька днів до пологів я довідалася, що ж це за описаний у спеціалізованих книжках та на інтернет-сторінках "гніздовий інстинкт", коли у передчутті-очікуванні чудес природи жінка у якомусь гіперактивному пориві починає прибирати-мити-вичищати все в домі, готуючись до "візиту" немовляти. А потім я незчулась, як преспокійно (але все ж несподівано) прийшов ранок із симптомами, які засвідчили - сумнівів у тому, що час їхати у пологовий будинок, уже немає. Сумка з необхідними речами була вже складена...

Далі ж в одну розмиту смугу змішалось усе. Напруга, хвилювання, тривоги, дзвінки близьких і рідних, намагання відволікти себе від думок про будь-який негатив. Сум'яття, сльози, сміх крізь сльози, коли друзі, намагаючись тебе підтримати і розважити, присилали у телефонних посланнях кумедні тексти. Але світло і тінь уже перестали існувати окремо - процес рушив, і лише в якомусь химерному мареві чулися напучування лікарки, її поради, її підтримка, власне безсилля, енергія, надлюдська енергія. А ще розуміння, що те, що досі вважала фізичним болем, було лише дискомфортом. Усе-усе закрутилось у шаленстві голосів, нервів, знемоги, зусиль, і врешті через незліченну кількість часових вимірів радісно зітхнула вивільнена плоть: хлопчик!

Усвідомлення, що це твоя дитина, син, прийшло не відразу. Навіть репліка медичної сестри, яка поспішила покласти дитину вимученій пологами матері на груди: "Дивись, який він гарненький. Хіба не варто було терпіти?" - ще майже нічого не означала. Зворушливі СМС-привітання теж спершу сприймались абстрактно і відсторонено. І тільки приблизно через добу, коли виспалася і відпочила, до мозку і серця раптом дійшло: так, це все правда, це не сон і не уява. І разом із синочком учора народилася мама. Вона наразі трохи розгублена і якась наче безпомічна, але вже впевнена, що у майбутньому матиме надійну опору. Майбутнє ж щойно почалося. Новий неймовірно чуттєвий світ у своїй безмежності широко розкрився назустріч.

Наталка КИСІЛЬ