Роксолана Богуцька: “Українські дизайнери ще здивують Європу”

Спілкуватися з нею – одне задоволення. На запитання відповідає щиро, наболілим ділиться відверто, свої думки висловлює легко й невимушено. Вона така ж і у своїх колекціях одягу – елегантна, сучасна, смілива. Недаремно стиль відомого українського дизайнера одягу Роксолани Богуцької називають стилем жінки з твердим характером, витонченої і завжди впевненої у собі.

Свою першу колекцію Богуцька представила на Національному тижні прет-а-порте “Сезони моди” у 1998 році. В її костюмах співачка Руслана Лижичко здобула перемогу на конкурсі Євробачення-2004, міс Україна-2005-- підкорила журі, а перша леді України Катерина Ющенко була на інавгурації Президента Віктора Ющенка.

Замість дискотеки - мольберт

- Пані Роксолано, що надихнуло вас обрати професію дизайнера одягу?

- Радше - хто надихнув? Моя мама. Завдяки батькам, вибір моєї професії не був спонтанним. Пам’ятаю, мама ще зовсім маленькою завела мене до школи мистецтв. Потрапити туди було нелегко, на одне місце претендувало, мабуть, учнів зо шість. Лише тепер розумію, скільки зусиль треба було прикласти матері, аби тричі на тиждень водити мене на малювання і кілька годин чекати під дверима до закінчення занять. Адже вона працювала, у сім’ї була лідером (батько завжди прислухався до її думки). Вважаю, що дуже важливо допомогти дитині реалізувати свої здібності, скерувати в русло, в якому вона знайшла б себе. Мені здається, що 99 відсотків дітей народжуються обдарованими, треба лише вміти вчасно їх талант розкрити.

- Однак сучасні батьки водять дітей не на мистецькі гуртки, а обирають для них більш затребувані професії з реальними заробітками...

- У мене – інакше. Мама в молодості марила академією мистецтв, але не склала іспитів. Стала бібліографом, а свою мрію реалізувала в мені. Пригадую, мої однолітки-старшокласники відпочивали на вечірках та дискотеках, а я -- з мольбертом у школі мистецтв. Потім ходила до репетиторів, які готували мене до вступу на відділення ткацтва у Львівське училище прикладного і декоративного мистецтва ім. Труша, де конкурс серед абітурієнтів був 8-10 осіб на місце. На ткацькому верстаті, який придбали батьки, я ткала рушники, серветки, гобелени. Тобто завдяки батькам я знайшла себе у житті. Бо сьогодні із задоволенням займаюся тим, що люблю.

- Слухаючи вас, вимальовується образ спокійної, терпеливої студентки, яка навіть про хлопців не мріяла...

- Уявіть, що мріяла... Після училища планувала вийти заміж, мати сім’ю, дітей. Однак... Батьки настояли на тому, що мені потрібна... вища освіта. І я з “червоним дипломом” закінчила відділ художнього моделювання Львівської академії мистецтв. До речі, в нинішніх студентів, на жаль, невеликий інтерес до навчання. Ми мали міцніший фундамент знань.

- З чим це пов’язано?

- Напевно, з тим, що навчання стало платним. Нині студентами стають ті, хто за науку може заплатити. По-друге, в академію мистецтв нерідко йдуть заради престижу і навіть, ...аби вийти заміж. Одна з викладачок, яка ще мене вчила, нещодавно бідкалася: “Яку оцінку можу поставити студентці, якщо зі 160 годин композиції вона була присутня лише на шести?!”. Мабуть, і в педагогів пропадає інтерес викладати таким студентам?!

За один-два виходи – 50 євро

- Молоді люди, як правило, – максималісти. Вони хочуть досягнути усього і відразу...

- І я такою була. Я прагнула мало не відкрити свій Будинок мод. Та мені ніхто нічого не пропонував, і здавалося, я нікому не потрібна. Але поступово, через рік після закінчення академії мистецтв, у 1997-му на Таврійських іграх представила першу колекцію одягу. У Києві двічі на рік започаткували “Сезони моди”, і я стала постійним їх учасником. Хоча серед моїх одногрупників багато талановитих митців не змогли себе реалізувати. Молодь навіть не здогадується, які бар’єри доводиться долати дизайнерові.

- Бар’єри? Які саме?

- У 90-х роках українська мода тільки-но почала народжуватися. Тож ми були першопрохідцями. Тоді поняття “український дизайнер” просто не існувало. Нині молодь має можливість себе проявити на окремих показах, де нею можуть зацікавитися фабрики, байєри. Тоді цього не було.
Ми не відчуваємо підтримки меценатів та держави. Натомість, колекція одягу є матеріальною (“Сезон моди” в Україні передбачає мінімум 40 одиниць одягу). Це величезні витрати – за оренду приміщення, світло, звук, на оплату стилістові візажу, зачісок, моделям. Що досвідченіша моделька – то більше їй платять (за один-два виходи - в середньому 50 євро). Словом, участь у “Сезоні моди” обходиться дизайнеру приблизно у 5 тисяч доларів. Не завжди ці витрати повертаються. Це залежить насамперед від того, наскільки дизайнер затребуваний.

Окрім того, модельєр прагне створити достойну колекцію, яка привернула б увагу людей і здивувала їх. Вразити Європу дуже важко. Показ мод українських дизайнерів за кордоном – це поодинокі вистріли, тобто або за кордоном відбуваються українські дні, або дизайнера запрошує діаспора. Проте це не відбувається на французькому, італійському або англійському рівнях. Думаю, будемо самі шукати можливості, щоб зацікавити Захід своєю творчістю. Це має бути чимсь екзотичним, чого вони ще не бачили. А Україна для них – екзотика. Тож невдовзі ми знайдемо шляхи і способи заявити про себе.

- Ви працюєте з молодими дизайнерами. Які помилки для них характерні?

- Постійно доводиться їм нагадувати: одяг треба створювати таким, аби його захотіли купити. Зробив, наприклад, дизайнер ескіз одягу. “Як одягати це вбрання?” - запитую. І бачу, що автора мало не заганяю в кут.

- Чи є різниця між випускниками Львівської і Київської академії мистецтв?

- Так, відчуваються різні школи. Львівські випускники більш творчо підходять до роботи, тобто прискіпливіше ставляться до силуету, кольору, пропорції, а технологія у них кульгає. Київським молодим дизайнерам, навпаки, бракує художньої підготовки. Зате вони вправніші в технічному вирішенні своїх проектів.

- Створювати одяг для подіуму і для реального клієнта – абсолютно різні речі...

- Безперечно, робота з клієнтом має для художника величезне значення. Бо на подіумі ти створюєш шоу, яке має сподобатись глядачеві. Можна підготувати, скажімо, десять моделей з цікавими рішеннями. Але це так далеко від життя. І спускаєшся на землю, коли працюєш з реальною замовницею, фактура якої зовсім не фігура моделі. Але жінка з 60 розміром одягу і 1,90 на зріст також хоче гарно виглядати. Ось тоді якраз – простір для професійної реалізації. Бо справжня робота дизайнера – із замовником, а не на подіумі... Одна справа – одягнути модель для дефіле, і зовсім інша – одяг на щодень.

У перших рядах – журналісти і VIP-персони

- Пані Роксолано, чим тижні моди в Україні відрізняються від європейських?

- У Європі на показ мод приходять і сидять у перших рядах, по-перше,... журналісти (саме вони створюють імідж дизайнеру). По-друге, VIP-персони (дизайнери часто їх запрошують і платять для резонансу своєї колекції). Коли я була в Парижі, тамтешні дизайнери запросили голлівудських зірок. Ті сіли у перші ряди, аби їх могли фотографувати репортери. А це престижно для дизайнера. В Європі на шоу приїжджають байєри (це представники магазинів, які закуповують одяг з показів). Інститут байєрства на Заході дуже розвинутий. Уявіть: в Європі вже відбувся показ колекції “Осінь-зима-2009”! Чому? Бо на тих показах байєри занотували колекції, які їм сподобалися, невдовзі зроблять на них замовлення і придбають. Тобто перша лінія модного одягу з’явиться одночасно в магазинах усього світу – від Японії до Америки.

- Що відбувається за кулісами показів мод в Україні?

- В Україні робимо колекцію за власний кошт і самі її представляємо. Байєрства в нас нема. Бо одиниці хочуть продавати український продукт. Набагато вигідніше купити в Мілані одяг відомих, розкручених дизайнерів, який стовідсотково продасться. Якщо в Україну приїжджають байєри, то хіба що з Росії. Але таких мало. Тому український дизайнер на показ мод запрошує у першу чергу журналістів (бо це - його імідж), своїх VIP-клієнтів і просто клієнтів. Покази відбуваються, щоб люди не забули творців моди, аби бачили, як вони працюють. А дизайнер має надію, що хтось бодай третину його колекції купить, і вона з’явиться у продажу. Щоправда, рідко таке буває. Чимало розчарованих митців зрозуміли, що покази їм не по кишені, і починають займатися тією діяльністю, яка приносить гроші.

- Окрім Руслани Лижичко, Ольги Сумської, Людмили Омельченко, вашою постійною клієнткою є перша леді України. Як ви познайомилися?

- З Катериною Михайлівною мене познайомила Оксана Білозір. Ще коли Катерина Ющенко не була першою леді, вона відвідала наш показ, потім -- бутік у Києві і придбала кілька готових виробів. Чому вибір костюма Катерини Михайлівни на інавгурацію Президента упав на мене? Мабуть, тому, що тоді я одна з небагатьох дизайнерів працювала в українському стилі. А пані Катерина звертає увагу на речі з національними мотивами. Можете лише уявити почуття відповідальності, яке впало на мої плечі. Таке в історії українського дизайну було вперше. Терміни пошиття костюма були стислими – тижнів два. Пам’ятаю, я зробила багато ескізів. Привезла навіть тканини до них. Пані Катерина вибрала найскромніший і сказала: “Я хотіла би такий костюм”. Дуже швидко і чітко ми визначили з нею стиль, фасон, колір. Пригадую, почалася інавгурація, я сіла перед телевізором, і коли побачила Катерину Михайлівну у виготовленому мною вбранні, заспокоїлася. Це був елегантний костюм з білого кашеміру, з елементами вишивки, оздоблений білою норковою шкіркою.

- Катерина Ющенко - вимоглива замовниця?

- У неї – витончений смак. Любить пастельні кольори й елегантні, жіночні костюми. Вона дуже інтелігентна людина. Досконало знаю її фігуру, смак, побажання, але завжди хвилююся. Хоча мені з нею легко працюється. Пані Катерина говорить, наприклад, який наряд хотіла би одягнути і цікавиться: “А як ви вважаєте?” Коли я висловлюю свої думки, вона погоджується: “Якщо ви так вважаєте, то мені справді буде добре”. І я відчуваю величезну відповідальність.

- Якого стилю в одязі дотримуєтеся ви і ваша сім’я?

- Маю двох прекрасних чоловіків (двох Остапів). 19-річний син Остап надає перевагу готовому молодіжному одягу. Хоча... Він дуже високий. Ще трохи - і штани йому доведеться шити. Нещодавно ми почали працювати над вбранням для чоловіків. Час від часу робимо спроби щось пошити моєму чоловікові Остапові. Він – лікар-травматолог. Собі одяг купую або його шиє моя команда. Люблю вбрання, в якому зручно і комфортно. Надаю перевагу штанам або брючним костюмам. Все-таки більше часу проводжу на роботі. Такий одяг і не спортивний, і, водночас, не буденний.

Валентина ШУРИН