Аплодисменти для... закулісся

Щоби поставити повноцінний спектакль, потрібні хист і зусилля не лише артистів

Знаєте, скільки людей працюють сьогодні у Львівському національному академічному театрі опери та балету імені Соломії Крушельницької? Понад півтисячі! Серед них - 40 вокалістів, 60 артистів балету, стільки ж хористів, 90 оркестрантів... Це для них чи не щодня лунають оплески і "браво!", їм дарують квіти.

Але є, як мовиться, і зворотній бік медалі. Не вийде артист на темну порожню сцену без вбрання, зачіски чи перуки. Отож, майже половина із згаданих п'ятисот із лишком трударів театру, даруйте за приземлене, - обслуга. Кравці й взуттєвики, художники-декоратори й реквізитори, освітлювачі й костюмери, машиністи сцени й пастижери. А пригадайте, з чого розпочинається театр? Так, із вішалки...

42 роки зі своїх 60-ти Ярослав Недомірко віддав Львівській опері. Він - головний машиніст сцени. Поруч, у театрі, працює його сім'я: дружина Леся та син Олег - машиністи сцени, донька Наталія завідує чоловічим костюмерним цехом.

Наша розповідь - про людину, якої глядач і слухач не побачать на кону, але яка оживляє сцену, змушує її рухатись і видозмінюватись. На ній - уся "механіка" й декорації. Отже - головний машиніст сцени Львівської опери Ярослав Іванович Недомірко.

Про мозолі, механізацію та нездоланну силу мистецтва

До театру, як вважає сам Ярослав Недомірко, він потрапив цілком випадково. Навесні 1966 року трупа вирушала на гастролі до Криму. Товариші, які працювали в Опері (а жив він тоді неподалік - на вулиці Друкарській), запропонували: "Їдьмо з нами - і допоможеш, і на сонці погрієшся". Гріх було не скористатися нагодою - не стільки заробити, скільки Україну побачити. І 18-річний Славко вирушив у перші свої гастролі до Сімферополя та Запоріжжя.

- Сорок років пролетіли, як один день. Театр "затягує". Було цікаво й пекельно важко, - згадує Ярослав Іванович. - Ставка на початках мізерна - 55 рублів. Техніки, двигунів не було, декорації під стелю тягли вручну. Правицю соромно було подавати, бо вся в мозолях від мотузок. Людей обмаль - робота непрестижна, брудна, ще й зарплата куца, підсобляли студенти та "15-суточники". Так 18 років відпрацював "нагорі". Заньківчанам легше - у них сталі традиційні чорні лаштунки, а в нас - живописні панно, які треба весь час змінювати.

Після армії повернувся в театр. Все обіцяли квартиру дати. Можливо, через неї й залишився. Але поки отримав, довелося більше десятка років одруженому по гуртожитках тинятися. Зараз подружжя живе у скромному "театральному" двокімнатному помешканні.

- Але то не найголовніше, - зауважує мій співрозмовник. - У мистецтва й справді велика сила притягання. Був такий балет "Спартак". Перемін декорацій дуже багато - 12 колон, хрести піднімати, а часу - обмаль. Але, кажу щиро, робив ту виставу із задоволенням - мене музика аж підносила. Є улюблені уривки опер, балетів, які будь-що намагаєшся послухати, подивитися. І я не один такий.

Театр - досить специфічна організація. Він - як одна сім'я. Тут всі про всіх усе знають. Разом працюємо у Львові, разом живемо на гастролях. До речі, об'їздив мало не всю Європу - Польща, Чехія, Німеччина, Австрія, Франція, Іспанія, Голландія, Швейцарія. Зараз от маємо вирушати до Будапешта.

У колективі майже немає випадкових людей. Якщо вже хтось прийшов, то залишається на довгі роки. От хоча б наші художники Михайло та Тадей Риндзаки - чудові люди, пропрацювали в театрі не одне десятиліття. Чи, на жаль, покійний уже художник Євген Лисик. Біля нього багато чого можна було навчитися - і в плані світогляду, й мистецтва. Пригадую, в 1970-их роках ставили в театрі балет "Створення світу", він малював декорації. І зробив це так тонко, що й цензорам було не второпати, "за" Бога він, чи "проти".

Зараз чудово співпрацюємо з начальником служби постановного освітлення Юрієм Божком (до речі, свого часу японці "додали" нам нової апаратури, яка, зокрема, забезпечує прекрасні світлові ефекти - сніг, хмари, вогонь), із завідуючим постановною частиною Ігорем Огрендою (він у театрі вже 30 років, керує технічними цехами). Сумно говорити, цими днями ми попрощалися з першим заступником генерального директора Богданом Сіраком, чудовою людиною. Важко буде знайти йому заміну...

"Театр збудували за три роки, а ремонтували - аж сім..."

- Що роблять машиністи сцени? - перепитує Ярослав Іванович. - Монтують м'які (живописні) та жорсткі (дерево, залізо) декорації, виставляють рівні сцени, міняють під час вистави лаштунки. Працюємо майже без вихідних - якщо не вистава, то репетиція або ж концерт. Треба прослідкувати, щоби все було належно оформлено, змонтовано, підвішено, закріплено. Щоби глядача не дратував звук роботи механізмів, щоби декорації рухалися плавно, а не ривками. Свої зауваження можуть нагально вносити і диригент, і художник, і режисер. Але ми розуміємося з півслова, бо стільки років разом...

Легше стало працювати десь із 1980-их, коли театр капітально відремонтували (жартуємо: будували три роки, а реставрували - сім). Зробили механізацію, і доволі вдало. Скільки театрів не об'їздив (в Іспанії - майже всі), такого не бачив. Здається, інша країна й багата, а театр... У фойє - парфуми, а сцена гірша, ніж у нашому сільському клубі. Наші ж декорації досить специфічні й не всюди пасують. Доводиться "витискати" з кожної сцени, широкої чи вузької, все можливе, аби догодити і артистам, і освітлювачам, і, звісно, глядачам...

Прошу Ярослава Івановича показати свою "вотчину". Поки йдемо на сцену, він розповідає, як привів до театру свою родину. Пані Леся працювала манікюрницею, заробляла дещицю, та й перспективи у побутового обслуговування були непевні. На початку 1990-их почала опановувати фах машиніста сцени. Син Олег у театрі лише рік - набридло закордонне заробітчанство. Інше діло - донька Наталія, та змалечку біля сцени. Закінчила курси закрійників-модельєрів, технікум легкої промисловості. Розпочинала в театрі півтора десятка років тому гардеробницею, зараз - завідує чоловічим костюмерним цехом...

На сцені триває підготовка до балету. Зо два десятки підлеглих пана Недомірка вистеляють підлогу рулонами лінолеуму, розгортають довжелезні мальовані завіси.

- Сьогодні - "Баядерка", декорації постійно змінюватимуться, - пояснює господар. - Бачите отой поздовжній металевий сейф-скриню? На кожній полиці зберігається дві-три декорації. Це своєрідний ліфт, він автоматично піднімається й опускається під сцену. Раніше зберігали панно в нішах - пилюка, місця не вистачає, витягали вручну. А он над сценою пульт механізації - там керує моя дружина. Трансформуються декорації за моєю командою, підносяться догори й опускаються мальовані завіси автоматично на штанкетах.

Основа сцени - три секції. Сьогодні вони в одній площині, бо балет. При потребі ж "підлога" піднімається на той чи інший рівень, може виставлятися під кутом. Таким чином, зокрема, створюється ефект перспективи. Не всі театри мають таку механіку. Навіть Київська опера. Подивитися приїздять навіть з-за кордону.

Взагалі наш Оперний, повторюсь - театр специфічний. Таких масштабних і живописних декорацій не роблять ніде. Сцена, бачте, невелика, от вони й створюють ефект великого простору.

У нас завжди були талановиті художники, яких запрошували до багатьох українських театрів. Свого часу народний художник Євген Лисик оформляв балет "Легенда про любов". У Москві виставу побачив турецький прем'єр-міністр. Він настільки був вражений декораціями, мистецьки переданим національним східним колоритом, що запропонував художникові оформити цей балет і в Анкарі.

"Не біда, якщо артист погладшав..."

Екскурсію театром закінчуємо в "господарстві" наймолодшої представниці театральної династії Недомірків - Наталії.

Костюмерний цех - це величезний гардероб, в якому непосвяченому легко й загубитися. Сотні суконь і фраків, мундирів і камзолів, капелюшків і шоломів... Звідси вони майже щодня, почищені й підшиті, відпрасовані й оновлені, вирушають до артистичних вбиралень.

- Скільки їх усього - важко полічити, - випереджає моє запитання Наталія. - Деякі костюми складаються з дрібничок - стрічка, вінок, краватка. Але кожна вистава має свій перелік вбрання.

Шиють костюми у кравецькому цеху. Наша ж робота - технічна: підготувати одяг до вистави, занести акторові. До його приходу все має бути готовим. А після вистави одні речі - в ремонт, інші - в хімчистку. Якщо актор погладшав, доведеться "підганяти" по фігурі.

Чому вибрала театр, а не модельєрство? Я в Опері - скільки себе пам'ятаю. Ще маленькою дитиною тато приводив мене на "Летючу мишу", "Лускунчика", "Лебедине озеро". Дуже любила балет, навіть балериною хотіла стати. А от батьки бачили мене музикантом, тому закінчила музичну школу за класом скрипки. Але це - не моє...

Нинішня робота дещо співзвучна з тим, чому вчилася на курсах, у технікумі. Одяг, пошиття... Буває, сама сідаю за машинку, щоби виправити ту чи іншу недоречність у акторському костюмі. А "моделюю" для себе, друзів, коли є час.

У театрі - цікаве життя, це вам не за комп'ютером день просидіти. Тут і спілкування з десятками творчих, талановитих людей, і на гастролях світу побачиш. Якось навіть у мімансі виступила, в балеті "Сільська честь". Врешті, тут - моя сім'я.

Знаєте, я - людина не амбітна. "Перші ролі" не полюбляю. Те, що маю в професійному плані, мене цілком задовольняє. І театр для мене - це, мабуть, назавжди.

Сергій КОВАЛЕНКО